Пандем. Марина и Сергей Дяченко

навпроти відчинилося вікно. Виглянула літня жінка у фартусі, в одній руці в неї був ніж, а другу вона витирала об перекинутий через плече рушник:

      – Джо? Що ти там робиш?

      Він уперше її бачив. Раніше тут жили інші люди. Мабуть, довідалась про його ім’я в Пандема.

      – Не твоє діло, жирна свиня!

      Він перекотився назад, схопився, пробігся, гуркочучи й здіймаючи злежалий пил, легко, як супергерой, стрибнув на сусідній дах – через щілину завширшки два метри й заввишки чотири поверхи. Нога зісковзнула, Джо вперся в край даху коліном, але коліно зісковзнуло теж. Тепер він висів на краю, поступово з’їжджаючи вниз, чіпляючись нігтями за брудну бляху. У животі стало холодно і якось липко. Він знав, що Пандем не дасть йому впасти… А що, як дасть?! Що за радість Пандемові рятувати Джо, котрий не ходить до школи і взагалі не хоче будувати це довбане плавуче місто?! «Ну то хто з нас сопляк, га, Джо?»

      – Ти! – просопів Джо і сповз іще нижче. Тепер він висів на пальцях, намагаючись підтягтися, але пальці зісковзували й опори для ніг не було, бо стіна була гладенька.

      От якби поруч були пацани з шобли…

      – Ти! – крикнув Джо. – Ти, ти, ти! Якби ти був простим пацаном – я б на тебе подивився! А так – ти…

      І тут під ногою в нього раптом виявилася вибоїна в стіні, ніби сходинка. Джо підтягся, нарешті, й видерся на дах: він був не плаский, а похилий. Відповзши якнайдалі від краю, Джо сів навпочіпки, опустивши голову нижче колін; його вицвіла червона майка прилипла до спини. У нього було повно нових лахів, але він носив цю майку як пам’ять про колишні часи…

      «Кріс часто думає про тебе».

      – Брешеш.

      «Не брешу. Він скучає».

      – Полетить у космос і не скучатиме…

      «Хочеш до нього з’їздити?»

      Джо мовчав. І навіть ні про що не думав.

      «Хочеш просто зараз?»

      – У мене немає грошей.

      «Не треба грошей. Полетиш на новолеті. Я забронюю тобі місце».

      – На чому?!

      «На новолеті, хлопче».

      – Ні, – Джо помотав опущеною головою. – Ні. Як я до нього прийду? Він буде у формі, з крильцями, значить… З нашивками… А я – отак? Зі стрелькою за поясом, яка не стріляє?!

      «Послухай мене, хлопче. Ти нічим не гірший за Кріса й за інших. Ти все можеш, у тебе все буде. У тебе буде і форма, й крильця, і що хочеш. У тебе буде гарна дамка, крута тачка, про тебе казатимуть: он іде Джо, У Якого Все Вийшло… Зараз злазь униз і лови машину. Тебе підвезуть до Центру Розвитку, зайдеш туди й запишешся в технічний коледж. Тобі дадуть форму й напрямок, о сьомій нуль-нуль новоліт стартує, ти вчитимешся й працюватимеш на тій самій станції, де тренується Кріс. Іди, хлопче, піднімай свій зад, іди, я сам поговорю з твоїм батьком…»

      Джо посидів ще трохи. Потім став рачки і вийняв з кишені монету. Підкинув (монета блиснула на сонці), уловив і накрив долонею.

      – Якщо орел – їду, якщо решка – йди ти під хвіст, Пандеме…

      У досі ще вузькій і темній свідомості Зануди Джо не знайшлося думки про те, що Пандем може керувати польотом монетки.

* * *

      – Коли ти повернешся? –