Пандем. Марина и Сергей Дяченко

* *

      Ярина прокинулась о пів на восьму; щойно вона сіла на ліжку, щойно роззирнулася, протираючи очі, щойно Кім упіймав її перший ранковий погляд – виявилося, що їй краще. Ще якийсь час він боявся помилитись, проте Ярина встала, усміхаючись, вільна від страхів і сповнена енергії: що зробити, що купити, а чи не напекти пиріжків…

      – Пандем.

      Темний екран телевізора засвітився сам по собі, проявився, як фотографія в кюветі; з екрана дивився той, кого назвали на ім’я, і така ефектна його поява змусила Кіма відчути раптову втому.

      На кухні Ярина, наспівуючи, дзенькотіла посудом.

      – Зникни, – одними губами попросив Кім.

      Екран згас. Замість Пандема Кім побачив своє відображення – перекручене, наче в кривому дзеркалі.

      Ярина зайшла, витираючи руки маленьким жовтогарячим рушником:

      – Я от подумала… Мені до лікаря на дванадцяту, а потім я могла б зайти в універмаг і купити дівчатам подарунки.

      – Я сам, – швидко заперечив Кім. – Ніяких універмагів, краще пройдися пішки від поліклініки. А якщо буде дощ, то взагалі нікуди не ходи.

      – Мені снилося, що ти з кимось на кухні говорив, – повагавшись, сказала Ярина.

      – Невже? – Кім як умів, удав здивування.

      – Кришечку загвинчуй, – Ярина взяла з книжкової полиці незакриту аптечну пляшечку. – Вони ж випаровуються й смердять.

      – Ага, – сказав Кім і одвів очі.

* * *

      Тільки час, думав він, переходячи од вітрини до вітрини, од відділу до відділу, од стойки до стойки. Я мислю ясно, орієнтуюся впевнено, пам’ятаю себе твердо; існує тільки дві ймовірності, тільки дві, всі інші – похідні від них. Або Пандем існує, або, на жаль, я серйозно хворий. Або я хворий, або… Пандем існує, але він не той, за кого себе видає. Наприклад, мене навмисне доводять до божевілля… дурниця. Мене кудись вербують… ще більша дурниця. Мене знімають прихованою камерою, це нова телепрограма… а це вже точно різновид маячні. Тільки час і витримка, хай йому чорт, у мене немає змоги перевірити, чи не мій це мозок вибудував цю систему галюцинацій. Якщо одразу відкинути гіпнотизерів, інопланетян, просвічування променями крізь стіну – що залишиться? Залишиться двадцять дев’яте лютого, і якщо я марив у той день – отже, цілий світ марив…

      В універмазі було людно. Кім бродив, мов у джунглях, раз у раз повертаючись по власних слідах. Натикався на людей, просив вибачення, коли натикалися на нього; все, що годилося на подарунок сестрам, було нездоланне фінансово, а все доступне не годилося для подарунка.

      – Вибачте, – сказав він укотре, спіткнувшись об чиюсь ногу.

      І підняв очі.

      Прохоренко Віктор Антонович, учитель хімії та біології, ще місяць тому смертник, а тепер круглощокий і діловитий, стояв коло прилавка канцтоварів, і поруч з ним стояла маленька дівчинка в червоному пальтечку.

      Кім сахнувся.

      Очі Прохоренкові змінилися – він упізнав Кіма.

      – Здра-астуйте, – сказав, наче проспівав. – Радий ба-ачити…

      – Діду, – сказала дівчинка й нетерпляче смикнула Прохоренка за рукав. – Я виберу синенький і