Цифровий, або Brevis est. Марина и Сергей Дяченко

Арсен раптом упізнав Інтернет-клуб, куди й сам колись заходив, проте одразу ж пішов, розчарований. Проходили зрідка перехожі, іноді проїжджала машина; неподалік входу в клуб стояв автомобіль, здається, старий «Опель». У тіні будинку мерехтіли вогники – можливо, там хтось курив. На монохромному екрані не розбереш.

      Максим упустив на скляний офісний стіл свій крутий мобільник:

      – Новини «Балу» знаєш?

      – Квіні з’їла Канцлера.

      – Ага. Молодець дівчинка. Вони вже шкодують, що стратили Міністра, замість того, щоб використати. Добряче ти їх розлютив…

      – Вони не могли використати Міністра, – сказав Арсен, і голос його пролунав зверхньо. – Все одно, що використати мене.

      Максим відкрив «Королівський бал» на своєму ноутбуці; в Арсена защеміло серце від вигляду знайомої заставки. У кімнаті очікування нудьгував єдиний персонаж на цьому акаунті – неголений рибалка, що колись заговорив з Міністром коло фонтана. Того разу Максим хотів, щоб його впізнали, і лице рибалки було сконструйовано на основі фотографії. Зараз Максимові не хотілося світити фізіономією; редагувати персонажа він не став, а просто вибрав у спорядженні крислатий капелюх і надів на рибалку, цілком закривши обличчя.

      Відкрилися вулиці міста. Кімнату наповнили дзенькіт підків та гуркіт дерев’яних черевиків, далекий стук, іржання, дихання, скрип. В Арсена сіпнулися ніздрі: в його уяві запахло свіжим сіном, деревом і димом.

      – А тебе, вважаєш, використати неможливо? – неуважно запитав Максим.

      – Використати персонажа – значить просто водити його, клацати мишкою, – Арсен дивився, як рибалка в крислатому капелюсі йде по вулиці намальованого міста. – Щоб використати людину, треба знати, чого вона хоче. Чого боїться. Людина настільки складніша за свого комп’ютерного персонажа…

      Максим кивнув:

      – Усі так думають.

      – І не мають рації? – обережно запитав Арсен.

      – Авжеж. Водити людину легше, ніж люди собі гадають.

      – Не всяку.

      – Усяку, – Максим повернув круглу голову, блиснув запаленими очима. – Якщо ти вважаєш, що не піддаєшся маніпуляції, що в будь-яку мить життя мислиш критично, що ти розумніший за багатьох – ти на гачку. Тобою вже маніпулюють.

      – Я знаю.

      – Що?

      – Що мною маніпулюють. Це ти. Ти використовуєш мене або намагаєшся використати.

      – Молодець, – Максим усміхнувся великим тонкогубим ротом. – Якщо ти пливеш і знаєш, що тебе несе течія, то можна боротися з нею, або пливти вбік, або просто розслабиться – ану ж винесе на мілке? Але якщо ти впевнений, що не піддаєшся течії, а вона зі страшною силою несе тебе, всіх навколо, зносить береги, будівлі, машини…

      – Моторошна картина.

      – Друже, насамперед розслабся. Ти в будь-яку мить маєш право на мене наплювати, і то вже мій клопіт – зробити так, щоб ти захотів лишитися. Я ж розумію, який стрес ти пережив.

      – Я?

      – Ти впав з неба на землю, – продовжував Максим, і очі