Цифровий, або Brevis est. Марина и Сергей Дяченко

звичайно чіпляють іграшки, іконки чи талісманчики на ниточках. Максим підняв пульт, і Арсен почув важке дихання, звуки боротьби, голоси.

      – …Оглух, шмаркач? У що грався?

      – «Лицарі й маги»…

      – Давай лоґін-пароль, справжній, я перевірю. Швидко, а то сідало порву!

      – Я забув…

      – Нагадати?

      Тіні сіпнулися. Тонкий голос плаксиво заскиглив:

      – Н-ні…

      – Згадуй, стерво мале, а то гірше буде. Не бреши! Перевірю!

      Арсен швидко глянув на Максима. Той неквапливо розкрив на моніторі простеньку мережеву гру, популярну в аматорів «прокачувати рівні» й лупити один одного мечем по голові. Тим часом жертва, замкнена в машині, белькотіла букви й цифри.

      – Хе? Ме? Хе – як наше «не»?

      Мобільник на столі коротко нявкнув, приймаючи СМС. Максим узяв телефон, кивнув і, одним оком читаючи повідомлення, почав набивати лоґін і пароль на своєму комп’ютері.

      «Пароль не підходить до лоґіна. Перевірте й спробуйте ще».

      Максим підняв брови. Відіслав СМС. Минула секунда.

      – Ах ти падло! – вибухнув напасник у машині. – Брешеш!

      Почувся глухий звук удару й тонке, майже собаче скиглення.

      – Може, ти неправильно набирав? – припустив другий голос, добродушний і басовитий.

      – Правильно! Так, стерво, кажи, або я тобі твою флешку в дупу запхну!

      Арсен ковтнув слину.

      – Зараз, – бурмотів той, у машині. – Я… Я переплутав.

      – Я тобі кишки переплутаю!

      На Максимів телефон прийшло нове повідомлення. Він набрав комбінації у відповідних рядках – і на екрані з’явився персонаж нещасного слабака, затиснутого зараз у машині: здоровенний лицар в обладунках, з левом на нагруднику, з драконом на шоломі.

      Допомогли тобі твої леви й дракони, сумно подумав Арсен. Захистив тебе твій панцир? Там, у грі, ти виходиш один проти ворожого війська, а тут ти шмат сопливого м’яса, і добре, якщо тебе просто так відпустять…

      Максим, підкреслено незворушний, знову відіслав СМС. Через кілька секунд її прийняли там, на екрані.

      – Тільки дзявкни комусь, – просипів напасник, – тільки засвітися. Знайду й поріжу, як свиню. Вали звідси!

      Дверцята машини відчинили. Напасник – Арсен побачив його мигцем – витяг за комір жертву, відкинув на тротуар, заскочив назад, і машина рвонула з місця. Арсен побачив, як тікає назад вулиця. Зображення сіпнулося – це захиталась камера, вмонтована в талісманчик над вітровим склом. Світло ліхтарів упало на лице водія, ковзнуло по фігурі напасника, що сидів на задньому сидінні. Максим, не дивлячись, вимкнув монітор.

      – Не міг би ти взяти мені кави в автоматі? Без цукру. Подвійної.

      Він говорив – і міняв пароль персонажеві на екрані. Парубійко, побитий і кинутий зараз десь на безлюдній вулиці, назавжди втрачав свого лицаря в обладунках – разом з панциром та амулетами, зброєю, сумкою, гаманцем…

      Арсен мовчки взяв з автомата чашку кави. Поставив на офісний стіл з матовою й холодною, мов