Цифровий, або Brevis est. Марина и Сергей Дяченко

екрани транслювали картинку. Затяглася хвильками поверхня калюжі. Потік пасажирів з метро рідшав. У супермаркеті біля полиці стояла дівуля-гот з чорними нігтями, крутила в руках упаковку сосисок.

      – Навіщо ти мені це показав? – запитав Арсен. – Це ж не випадково? Ти нічого випадково не робиш?

      Максим усміхнувся й знову став колишнім. Очі потеплішали:

      – Я не дарма в тебе вірив. Ти вмієш думати.

      – Добре, – сказав Арсен. – Я запитаю по-іншому. Якщо ти не керівник банди… Робиш це не заради здобичі, не заради якоїсь там сотні євро… Тоді навіщо ти це робиш?

      Розділ другий

      Відчуй себе оселедцем

      – Отже, дорогі здобувачі, як чудово, що всі ми тут сьогодні зібралися, – Максим, чисто побритий, одягнений у червону сорочку навипуск та м’яті сині джинси, стояв коло зеленої шкільної дошки, погойдуючись з п’яти на носок і назад. Він був наче яскрава пляма на картині імпресіоніста й поводився відповідно: широко жестикулював, приваблював погляди й заповнював собою аудиторію. Його задоволена усмішка контрастувала з чіпким поглядом запалених, червоних, мов його сорочка, очей. Він майже не спить, подумав Арсен. Мабуть, таблетки ковтає.

      – Ви зараз новачки, – Максим йому підморгнув. – Кожний з вас привернув увагу нашої компанії й домігся реальних успіхів на віртуальному полі. Проте зараз ви – «нуби», щойно створені персонажі першого чи навіть нульового рівня. Мене звати Максим, якщо хто не знає. Я тут найголовніший, хоч у це важко повірити.

      Важко, мовчки погодився Арсен.

      Вони сиділи в маленькій кімнаті без вікон, з лампами денного світла під стелею. Два круглі столи: за одним Арсен та дівчина років вісімнадцяти, тонка, стрижена під хлопчика, в обтислій майці. Дівчину звали Аня. За другим столом сиділо троє: підліток, Арсенів ровесник, Ігор. Двоє дорослих, що називали себе зменшувальними іменами: Толік і Вадик. Те, що відбувалося, нагадувало заняття на банальних мовних курсах: кабінет, столи й стільці, зелена шкільна дошка.

      Толік, широковидий і низьколобий, мав звичку гойдатися на стільці. У Вадика на лиці була написана здивована бридливість: він наче питав себе, яким вітром його занесло в таку дивну компанію – його, людину серйозну, небідну й розважливу. Дівчина Аня сиділа, напружившись і скорчившись, наче стиснутий у кулаці кистьовий еспандер. Низько схилившись над столом, малювала візерунки на аркуші паперу: квіти, здається, орхідеї. На її шиї ззаду, у вирізі майки, виднілося татуювання – такі самісінькі квіти. Арсен не міг відвести від них погляду.

      – Наша компанія відкриває робоче місце для ґеймера-випробувача, – інтимно понизивши голос, повідомив Максим. – Ви – претенденти, дібрані з кількох тисяч душ.

      Арсен дивився на дівчину й думав, що орхідеї, мабуть, витатуювані в неї не тільки на шиї. Дуже тонке, ажурне татуювання. Хто вона така, ця Аня, чому сидить згорбившись, її що, ніхто в дитинстві не ляскав по круглій спині?

      Він схаменувся, що занадто відверто розглядає сусідку, відвів очі й наткнувся на Толіків погляд. Потупився; Толікові очі