Цифровий, або Brevis est. Марина и Сергей Дяченко

я повинен тобі вірити? – пробурмотів Арсен. – Ти… просто хочеш видавити мене з гри!

      – Твоє вбивство має здаватися прозорим, побутовим, не пов’язаним з грою, – м’яко сказав Максим. – Інсценують напад маніяка, наприклад, – це значить, що твоє тіло знайдуть у лісі у відповідній кондиції… Розумієш, так?

      – Ти мене залякуєш, – сказав Арсен, і голос його неприємно здригнувся.

      – Так, – Максим кивнув. – Я тобою зараз маніпулюю. І водночас – я кажу правду.

      Надворі, за вікнами, визирнуло крізь хмари сонце, і Максимові очі стали медово-жовті, наче в кота. Арсен похнюпився.

      Кинути все. Грошей він іще заробить. Якщо працювати тільки з собаками – року вистачить, щоб покрити збитки. Поміняти лоґін, усі паролі, деінсталювати гру на диску. Якщо він зараз зникне – трибунал пройде, як по нотах, його засудять, але не знайдуть. Це ж тільки гра, гра та й годі, хай навіть на гроші. Схоже, мама свого домоглася – він ходитиме до школи, він учитиметься, як бджілка…

      Максим ворухнувся. Арсен швидко підняв очі й побачив, як той лізе в кишеню куртки. Арсен очікував побачити мишу на обрізаному проводі – однак Максим дістав усього-на-всього м’яту сигарету. Нерівно, уривчасто закурив. Арсен недоречно згадав Квіні: якщо Руда, закурюючи, демонструвала статус, то Максим просто забув у цю мить, що покинув курити. Щось турбувало його в цю мить, щось важливе. Він ворушив губами, наче подумки рахував.

      Білявка на височенних каблуках процокала до виходу, червона, з надутими губами. Нещасний «ботан» залишився, похнюпившись, сидіти за столиком.

      – Ні, – сказав Максим. – Не вистачить.

      – Чого?

      – Потужностей, щоб відмити твого Міністра й залишити в грі. Зрозумій, моя контора з цим не працює. Нас цей «Бал» зачіпає бортиком, тільки тому, що в ньому знайшовся ти. По ідеї, якщо всі ресурси перекинути на «Бал»… Усе одно буде пізно. Крім того… Ну, пограєш ще місяців два. І заради цього – довічний страх, що тебе от-от уб’ють? Ходити з охоронцем, озиратися й здригатися від кожного стукоту, нікому не вірити? Га?

      Він говорив, затягуючись, затишно попихкуючи, насупивши брови. Потім раптом усвідомив, що в нього в руках сигарета, поморщився й погасив недопалок. Ця деталь сказала Арсенові більше, ніж слова.

      – Я тобі не ворог, – Максим помахав рукою, розвіюючи дим перед очима. – Тобі не можна в мережу.

      – У мене захист…

      – Не сміши мої капці. Я можу зламати твій захист прямо зараз, звідси, з ноута.

      – У мене собаки…

      – От-от, собаки. Якщо я вирахував Доктора Ветті, то й вони знайдуть.

      – Я не можу їх кинути просто так, – Арсен ковтнув слину.

      – Кого?

      – Собак. У мене зараз двоє щенят на вихованні, вони вмруть, якщо я не прийду!

      Максим подивився уважно:

      – Дурнику, немає ніяких щенят. Ніхто не вмре, бо ніколи не народжувався. Вони намальовані!

      Арсен похитав головою:

      – Я їх повинен… хоч передати комусь.

      – Втратиш гроші? Багато втратиш?

      – Це