Цифровий, або Brevis est. Марина и Сергей Дяченко

фігурку.

      – Вам буде добре, – бурмотів Арсен, – я віддам вас гарним людям, ви не бійтеся, усе буде добре…

      Отоді й з’явився незнайомець і захотів купити «оцього, біленького».

      – А хто вам рекомендував звернутися саме до мене? – запитав Доктор Ветті, п’ятдесятилітній лікар з Чернівців.

      Покупець назвав голову одного з відомих клубів. Дуже правдоподібно.

      – Ану ж це справжній клієнт? – запитав Арсен уголос. Максим гмикнув.

      – На жаль, – сказав Доктор Ветті, – цього, біленького, вже продано. Усіх продано. Спробуйте завітати до мене на тому тижні – я візьму в розпліднику нову партію й можу врахувати ваші індивідуальні побажання… Якої статі щеня? Якої масті? Буде легше, якщо ви розповісте мені про вашого улюбленого собаку або надішлете фото – ви ж тримали собак у реалі, чи не так?

      Покупець відповідав короткими репліками, з великими перервами між фразами, раз у раз скаржачись на поганий зв’язок. Арсен написав: «Даруйте, справді зв’язок поганий, чекаю вас наступного тижня» – і акуратно видворив відвідувача з віртуального кабінету.

      – Професіонал, – з повагою сказав Максим. – Пам’ятаєш, я в тебе цуценят купував?

      – Коли?!

      – Галина Дмитрівна Корзун з Києва. Купив у тебе таксу з сумними очима. Відпрацював контакт.

      – І кинув?!

      Максим кліпнув:

      – Що?

      – Ти покинув цю таксу без догляду? Просто викинув, стер з диска?!

      – Ні. Подарував дівчині, з якою тоді зустрічався.

      – А вона…

      – Вона правильна людина, не турбуйся. Вона не з тих, хто викидає на смітник цуценят.

      Через кілька хвилин на дверях кабінету Доктора Ветті з’явилася табличка: «Тимчасово не працюю, прошу вибачити за незручності». Арсен закрив вікна й мовчки передав комп’ютер Максимові.

      В один день втратити й статус, і бізнес, і всі статки. Саме так, напевно, відбувалося з людьми під час революцій – та й не тільки; такий собі Жофрей де Пейрак, вельможа з Тулузи й літературний персонаж, був позбавлений усього майна й спалений на багатті просто тому, що король йому позаздрив. Потім виявилося, що й від багаття Пейрак урятувався, і кар’єру зміг зробити заново. Арсен сподівався у своїй тузі, що й у нього життя ще не закінчилось.

      Він перебирав подумки всі справи, які не встиг доробити. Він тужив за Міністром, за світом, який утратив, за життям, яке так і не прожив. У машині дуже тихо звучала «Карміна Бурана», так тихо, що часом ставала бурмотінням. Ззовні йшли пішоходи у своїх справах, обличчя їхні ставали то червоними, то зеленими залежно від настрою найближчої неонової вивіски.

      – Як ти думаєш, – сказав Максим, дивлячись на екран свого ноута, – всі ці люди, що платять реальні гроші за віртуальних собак, – вони божевільні?

      – Чому?

      – На ці ж гроші вони могли б купити щось справжнє.

      – Наприклад, що? Любов? Дружбу? Може, радість життя? Максим всміхнувся:

      – Все, у що ми віримо, існує. Так?

      Арсен здивувався, бо Максим майже слово