Божественна комедія. Аліг'єрі Данте

душ, що я й не уявляв,

      Як стільки встигло смерті причаститься.

      58 По тому, як вже декого впізнав,

      Побачив я того з нероб неплідних,

      Хто зрікся, страхопуд, великих справ.

      61 Я зразу ж зрозумів, що бачу бідних

      Перед собою неярких нікчем,

      І Богу, й ворогам його огидних.

      64 Вони, з яких ніхто не жив живцем,

      Тут прудко бігли, всі в укусах, голі,

      Над ними ж – оси й ґедзі тьмою тем.

      67 Поривши лиця, кров стікала долі,

      Усуміш із слізьми на ґрунт масний,

      Де жовті черви кублились поволі.

      70 Поглянув далі, й натовп голосний

      Побачив я край буйного потоку

      Й спитав: «Учителю, ти поясни,

      73 Щоб знав я, чом вони із цього боку

      На той всі прагнуть перейти мерщій,

      Як бачу, хоч у тьмі й не видно оку».

      76 І він мені: «Одвіт почуєш мій,

      Коли зупинимо свої ми кроки

      На Ахероновій косі журній».

      79 Стараючись не завдавать мороки

      І волю дати боячись словам,

      Я мовчки йшов на край ріки широкий.

      82 І човен ми побачили, а там

      Почварний дід, роззявивши пащеку,

      Горлав: «Ой горе, злобні душі, вам!

      85 Вже годі мріять про зорю далеку,

      Я тут, з човном, щоб вас перевезти

      У вічний морок, в холоднечу, в спеку!

      88 А ти, живий, од мертвих геть коти

      Назад, де скоро вже розквітне травень! —

      Та, бачивши, що я не хочу йти,

      91 Додав таке: – Ти краще іншу гавань

      І легший човен зразу обирай;

      Моє судно важке тобі для плавань».

      94 І вождь йому: «Хароне, не займай!

      Так хочуть там, де все зробити можуть

      Чого захочуть. Так що не чіпай».

      97 І перестав тоді мене тривожить

      Кудлай-човняр з мертвотного багна,

      Що міг з очей зірниці сяйні множить.

      100 І квола зграя голих душ, смутна,

      Почувши заклик той гучний і строгий,

      Зі скреготом зубів, як навісна,

      103 Взялась клясти – і Бога, й рід убогий,

      І давнє покоління, й молоде,

      І час родин, і матерів пологи.

      106 Та, плачучи, встелила вся, хто де,

      Проклятий берег зливою з хмарини, —

      Він всіх, хто Бога не боїться, жде.

      109 Харон, злий дух з очима – як жарини,

      Розпалюючи погляд, купчив гурт:

      Всіх гнав, веслом загайним міряв спини.

      112 Як лист злітає восени до бурт

      За першим другий, поки на галуззі

      Останній не загляне в самий нурт, —

      115 Адамове так плем’я в шумній тузі

      Одне за одним збилось у човні,

      Мов птаство, скупчене в сильці, у крузі.

      118 Поки пливли по чорній струмині,

      Хапаючись зійти на той бік темний,

      На цьому знову з’юрмились квапні.

      121 «Мій сину, – проказав учитель чемний, —

      З усіх країн, хто в Божім гніві вмер,

      Збираються на берег цей підземний,

      124 Щоб поспішать заріччям до печер, —

      Їх так острожить правосуддя Боже,

      Що страх стає бажанням відтепер,

      127 А добра тут душа пройти не