Божественна комедія. Аліг'єрі Данте

Богові хвалу

      103 Знось, Беатріче, і зарадь зусиллю

      Того, хто любить так, що став на згин,

      Піднявшись вище над людською цвіллю!

      106 Чи ти не чуєш, як там стогне він?

      Чи ти не бачиш, як зо смертю б’ється

      Між хвиль, грізніших од морських пучин?»

      109 Ніхто на світі палко так не рветься

      До радості і не тікає бід,

      Як я, зачувши, як те слово ллється.

      112 Прийшла звідтіль, де сяє небозвід

      Я, пісні ввірившись твоїй урочій,

      Яка вславля тебе й слухацький рід».

      115 Сказавши так, звела на мене очі,

      Де сльози струменіли в чистоті,

      І я стежки знайшов якнайкоротші.

      118 Прибув до тебе на прохання ті

      І врятував од звіра, що з’явився

      Тобі на цій великій висоті.

      121 Та що тобі? Чого, чого спинився?

      Чого на серці підлий страх тяжкий?

      Чого в тобі сміливий дух смутився?

      124 І це тоді, коли святі жінки

      У небі втрьох клопочуться про тебе,

      Я ж блага обіцяю дар такий?»

      127 Мов квіт, в нічнім морозі, як в погребі,

      Побитий, похиляє вниз чоло

      Й знов оживає у ранковім небі,

      130 Так я відчув, що стомлення спливло,

      І вигукнув із серцем посмутнілим,

      Мов той, до кого звільнення прийшло:

      133 «О преблага, з якою став я смілим,

      І ґречний ти, що зразу ж поспішив

      І підійшов до мене з словом милим,

      136 Ти так мені бажання прищепив

      Рушати краєм тим жахним, немирним,

      Що до своїх вернувсь я перших слів.

      139 Іди ж, пойнятий захватом надмірним,

      Ти – проводир, ти – пан, учитель – ти».

      Сказав я й слідом за поетом мирним

      142 Ступив на шлях лісистий і крутий.

      ПІСНЯ ТРЕТЯ

      1 «Крізь мене йдуть до міста мук найтяжчих,

      Крізь мене йдуть до мучень і заков,

      Крізь мене йдуть між поколінь пропащих.

      4 Суд правий вів творця моїх будов:

      Звели мене Могуття, що все родить,

      Найвища Мудрість і Першолюбов.

      7 Лиш після мене світ став брами зводить.

      Ніщо не вічне, я ж на всі віки.

      Лишайте сподівання всі, хто входить».

      10 Із чорних літер напис я такий

      Побачив на вершку хмурної брами

      Й сказав: «Учителю, о жах який!»

      13 І він, немов господар над думками:

      «Лишатись легкодухість має тут,

      І має вмерти дрож перед страхами.

      16 Як обіцяв я, ми прийшли в той кут,

      Де скорбні тіні можеш ти уздріти,

      Що розуму збулись блаженних пут».

      19 Він руку дав мені, і я зогрітий

      Був усміхом спокійного лиця, —

      Й повів у глиб, у таїну повитий.

      22 Такі зітхання й лемент без кінця

      Почулись у беззорянім склепінні,

      Що струмом сліз облився раптом я.

      25 Усі наріччя, мови старовинні,

      Репетувань і ремствувань слова

      У плесках рук, у вигуках, хрипінні, —

      28 Зливались в гамір, що завжди трива

      У цьому місці, крутячись всечасно,

      Немов пісок, що вихор порива.

      31