Божественна комедія. Аліг'єрі Данте

тільки ляк

      Од вигляду уже близького лева.

      46 І так, здалось, на мене йшов хижак,

      Наїжившись, страшенно зголоднівши,

      Що рух повітря вмить, здалось, закляк.

      49 Ще вийшла люта й зла вовчиця вивши, —

      Її неутоленна худорба

      Примушує людей конать збіднівши.

      52 В очах її така була злоба,

      Таке палало полум’я гаряче,

      Що з страху шлях згубив я до горба.

      55 І наче той, хто дивиться найпаче,

      Куди б скарби багаті примостить,

      А, їх утративши, – в розпуці плаче,

      58 Такий був я, бо твар мене щомить,

      Встріч ідучи, помалу відсувала

      Туди, де сяйво сонця не звучить.

      61 Коли ж моя нога на діл ставала,

      Явився хтось, у кого зір потух,

      Мовчанка ж довга голос відібрала.

      64 В безлюдді я його побачив рух.

      «Врятуй! – була мольба моя єдина, —

      Байдуже, чи людина ти, чи дух!»

      67 Він мовив: «Не людина; був людина;

      В Ломбардії мій батько оселивсь,

      У Мантуї – моя там батьківщина.

      70 Bo время Юлія я народивсь,

      Хоч пізно; жив я в Августовім Римі,

      Коли ще лжебогам народ моливсь.

      73 Я був поет, пісні складав любимі,

      Як славний син Анхізів з Трої втік,

      А Іліон упав в огні та димі.

      76 Та чом вертаєш і в журбі поник?

      Чого не йдеш на горб, де корениться

      Солодке джерело чудесних рік?»

      79 «Чи не Віргілій ти, чи не криниця

      Широкоплинних мовних вод ясних? —

      Спитав я й став, щоб в шані поклониться, —

      82 О світло й честь усіх співців земних,

      Ти зваж на захват мій, на шанування

      Твоїх безсмертних творів видатних.

      85 Ти вчитель мій, моє уґрунтування,

      У тебе я знайшов на все життя

      Той гарний стиль, що дав мені визнання.

      88 Ти бачиш твар, що втік од неї я?

      Рятуй мене ти, мудрецю славетний,

      Бо в серці й жилах кров тремтить моя».

      91 «Хай буде інший шлях тобі прикметний, —

      Він одповів на жалісні слова, —

      Щоб ти мерщій покинув діл цей шпетний.

      94 Повз твар, яка, голодна, завива,

      Не прослизне і найспритніший дока:

      Хто мимо йде, усіх вона вбива.

      97 Лиха вона з природи та жорстока;

      Наївшись, голоднішою стає

      Й ненатлого не насищає ока.

      100 Із звірами відгулює своє

      Без міри; та надія на Хорта є,

      Що він цю твар таки, нарешті, вб’є.

      103 Про нього скажуть: скарбів не ковтає,

      В любові, мудрості й чесноті зріс.

      І ґрунт між Фельтро й Фельтро доглядає.

      106 Він за Італію зведе свій спис, —

      Заради ж неї дівчина Камілла

      І Евріал умерли, й Турн, і Ніс.

      109 І як би не тікала твар немила,

      Він в Пекло зажене її, на дно,

      Звідкіль її жадоба приманила,

      112 А звідсіля, – надумав я одно, —

      Я поведу тебе, де залягають

      Місця, які я взнав уже давно.

      115 Почуєш ти, як в розпачі благають

      Там духи з зойком та з ламанням рук,

      Повторну смерть на