Божественна комедія. Аліг'єрі Данте

зі сховів, —

      58 Семіраміда, Нінова жона

      І спадкоємиця його зрадлива;

      Султан тепер там, де жила вона.

      61 А це – кохання жертва нещаслива,

      Яка збезчестила Сіхея прах;

      А далі – Клеопатра похітлива».

      64 Я вздрів Єлену, за яку в боях

      Лягли війська, Ахілла міць велику,

      Яка з кохання згинула в віках,

      67 Паріса вздрів, Трістана й ще без ліку

      Тих нещасливих, що Амор жене,

      Як за життя їх гнав на згубу дику.

      70 Коли мій вождь назвав число значне

      Мужів і дам – весь почет іменитий,

      Я засмутився, жаль пройняв мене,

      73 І я сказав: «Співцю, поговорити

      Хотів би я із тінями двома,

      Що вихор їх жене несамовитий».

      76 І він: «Побачиш, як зрідіє тьма

      Й вони наблизяться: ім’ям любові

      Благай, і пара підлетить сама».

      79 Коли до нас їх вир підніс раптовий,

      Подав я голос: «Привиди журби,

      Як Інший зволить, станьмо до розмови».

      82 Як в полум’ї жадоби голуби

      У рідні гнізда між зелені крони

      Летять на крилах спільної судьби, —

      85 Вони удвох з оточення Дідони

      Перенеслись у пітьмі коловій, —

      І стали біля нас без заборони.

      88 «О ти, що ходиш по землі живий

      І надійшов сюди, у сморід чорний,

      До нас, що світ забарвили в крові.

      91 Якби нам другом цар був непоборний,

      Вблагали б ласку ми тобі послать,

      Щоб ти щасливим був у висі горній.

      94 То слухай, споминай, що є згадать,

      І поки буря десь там забарилась,

      Ми будем слухати і розмовлять.

      97 Жила я там же, де й на світ з’явилась,

      Над морем тим, що в нього По втіка,

      Котра супутниць тьмою збагатилась.

      100 Кохання, що шляхетних обпіка,

      Його зманило молодичим станом,

      Який сточила тут печаль гірка.

      103 Кохання, що кохать дає й коханим,

      Мене взяло, вогнем наливши вщерть,

      Що став моїм він, як ти бачиш, паном.

      106 Кохання нас вело в злощасну смерть.

      Каїна жде того, хто кров’ю вмився», —

      І вже їх ворушила вітраверть.

      109 Ці душі слухавши, я похилився

      І в болісну заглибився печаль;

      Поет спитав нарешті: «Чом спинився?»

      112 І я на це почав: «О лютий жаль!

      Ці ніжні мрії, ці солодкі чари

      Їх завели в таку скорботну даль!»

      115 А там звернувся до цієї пари

      Й почав: «Франческо, від твоїх страждань

      У серці чую болісні удари.

      118 Але скажи: під час палких зітхань

      Як вчило вас чаруюче кохання

      Спізнати мить жагучих поривань?»

      121 Й вона: «Немає більшого страждання,

      Як згадувати любий щастя час

      В біду; твій вождь здає в тім справоздання.

      124 Коли ж ти прагнеш знать, який у нас

      Початок був коханню, збудься спраги, —

      Я плакать буду й мовить водночас.

      127 Якось ми вдвох читали для розваги,

      Як Ланчелота взяв кохання пал,

      І самоти не брали до уваги.

      130 І