Із сонцем за плечима. Поліська мудрість Пелагеї. Володимир Лис

(«Ота вже Манька – на ціле село тарабанька»).

      Тарапата – сварка одразу кількох жінок, шум, гамір.

      Тиховіз – непоспішливий.

      Товкач – геть лисий чоловік.

      Тук – рідкий, розтоплений смалець.

      Укоськатися – заспокоїтися, прилаштуватися до чогось.

      Хазяїн, хазяйчик, дідок – домовик.

      Хата – кімната.

      Хоріша – краща, вродливіша.

      Цвіруха – синиця.

      Чибуристий – задерикуватий.

      Швайкатий – той, що вліз не в своє, чуже діло.

      Шмидко – швидко, дуже поспішливо.

      Шудратий – з непричесаним волоссям і взагалі розхристаний.

      Щавух – щавель.

      Щирий – не скупий, демонстративно щедрий.

      Ябедина – отримана від когось неправдива звістка.

      Ядуха – тривалий кашель, а також хвороба – сап у коней.

      Ясниця – гарна погода.

      Бабусині медитації

      Слова «медитації» тоді, зрозуміло, на Поліссі не знали.

      Полісся жило за своїми законами, невідомо ким писаними, в якім лісі чи на хуторі виплеканими, а швидше передаваними з роду в рід, з вуст в уста, з хутора на хутір. Гадаю, поліський кодекс складався століттями, і авторів у нього було, як у нас казали, цимало.

      Та поки що про поліські медитації.

      Бабуся вічно була у клопотах по господарству – коло живності (корови, телиць, свиней, курей, качок, гусей), на городі, полі, в садку. «Щось ряба не так ремигала, як з паші йшла, піду-но я подивлюся», «А ота зозуляста, чую, третій день яєць не несе, чого б то півень неї минав, насварюся на холєрника», «Хоть би вижило те тилєтко, доси ж од вітру хитається, піду-но, тої травички, що з осені заготовила, дам понюхати, може, й молочка захочеться, а то ж од цицьки коровичої одвертається, як кіт од цибулі», «Піду-но я в сило, казали, хрещена моя Харитинка щось низдорова, мо’, помолитися коло дитини тре’, неїну зірочку за здоровлє попросити…»

      То тільки кілька висловів, що запам’яталися і характеризують бабусю.

      Але випадали такі моменти, що й бабуся відпочивала.

      – Ходи-но, внучку, посидимо та на світ Божий поглядимо…

      – А де той світ? – питався я. – То ж тико наш хутір?

      – Там він ген за тею стежкою, за тою берізкою, до нас проситься.

      Дивна то була мова у нечасті сидіння з бабусею – на порозі хати, на колоді коло погреба, на узвишші – пагорбку коло ковбані, в якій прали одежу, на лавочці при виході з хутора – дід неї змайстрував на вимогу бабусі – іноді присісти, щоб стежку оглянути перед тим, як кудись іти, в те ж село, наприклад.

      Ми сиділи, бабуся думала щось своє, я – своє, доки не починав діймати запитаннями.

      І слова її пам’ятаю:

      – Треба, як думати сідаєш, пострушувати те, що ни хотів би далі з собою брати. У думці пострушуй, то воно й на душі не останеться.

      Медитативні думки Пелагеї:

      – Сидячи, стежку розмотай, що перед тобою, хай поведе тебе сама, куди вона знає.

      – Пригорни в думці того, кого хотів би пригорнути – так удвох і сидіте, доки не зігрієтесь.

      – Сонце поклич, навіть як його не бачиш, посади