Із сонцем за плечима. Поліська мудрість Пелагеї. Володимир Лис

як птах, що летить і приносить у дзьобі поживу для людини, – цей образ, на мій погляд, один із найбільш вражаючих серед багатого на образи, часом вельми парадоксального мислення бабусі Пелагеї.

      А ось її думки щодо роду:

      – Хто свій рід ни памнятає, того стежка у світ не пускає.

      – Хто свій рід ни пам’ятає, в того й колодязь усихає.

      – Рід як велике дерево.

      – Скіко памнять про рід – такий широкий світ.

      Якось я почув од бабусі:

      – Мати і батько – два сонця, два корені, дві гілки.

      Вона пояснила:

      – Всяко буває. І мати з батьком часом злі й несправедливі. Тико ж сонце тоже за хмару ховається, а чєсом і затменіє лучається. Тико ж від того ни перестає гріти? Чого світло навіть у хмарний день? Бо десь там сонце. От вирушиш у світ, батько й мати все одно тибе гріти будуть.

      І далі:

      – Людина ни сама по собі, а з родовим корінням. Як дерево ни росте без кореня, так і людина. Два найбільших корені – то батько й мати. І крила, як у птахи, – два. Бо батько уму навчить, а мати – серцю, котре ни тико з лівого боку в людини, а там, де серце серце й чує – своє й чуже.

      Оте «де серце серце чує» врізалося у пам’ять.

      Шаноба до тих, хто дав тобі життя, казала бабуся, то не тільки те, як ти їх слухаєшся. То те, що ти про них у душі носиш, відсіюючи полову злості, щоб лишились зерна любові.

      Суха пам’ять – ще один вражаючий образ пам’яті, пам’яті, де живе тільки злість, прикрощі, яких тобі завдали.

      Така пам’ять, вчила бабуся, ніколи нічим добрим не проросте, особливо на ближніх, на твоїх дітях, що з того ж кореня пішли.

      Суха, зла пам’ять – не родить.

      Вона може ожити, як всохле дерево, на якім раптом пагінець з’являється. Він житиме, а от дерево – ні.

      Особливо небезпечна суха пам’ять щодо батьків, казала бабуся.

      Згодом я почув знамениту легенду про сина, якому його кохана, аби довів свою любов, наказала принести материнське серце. Й коли він вирізав серце й ніс до жорстокої коханої, то спіткнувся і впав, а серце, що покотилося по землі, спитало: «Ти не забився, синку? Тобі не боляче?»

      Я згадав, що подібне чув і од бабусі.

      Притча від бабусі Пелагеї звучала так:

      – Полюбив раз хлопець дівчину, вдатну та гарну, тико вельми примхливу та серцем нидобру. І раз сказала: «Докажи, що любиш. Принеси те, що тобі у твоїй матері найдорожче».

      Задумався хлопець. Ласка материна дорога, любов, те, як вона усміхається. Вся вона. А що найдорожче? І подумав: усе, що мені дороге, породило мамине серце. Коли мати спала, вийняв із неї серце й поніс коханій. Тико, йдучи, побачив, як небо потемніло. Темно-темно стало. З переляку упустив мамине серце.

      А воно покотилось, викотилося на небо й стало замість сонця світити. Заплакав хлопець і назад вернувся. А там коло порога щось гарєче лежить.

      – Пусти мене, хлопче, – каже, – я буду твоїй матусі замість серця.

      Мені здається, суть цієї історії – притчі чи легенди – в тому, що без матерів,