Ім’я рози. Умберто Эко

людська природа цього не забороняла, – зауважив Вільям, – адже твердять богослови, що сміх властивий людині.

      – Forte potuit sed non legitur eo usus fuisse[80], – відрубав Хорхе словами Петра Півчого.

      – Проте, – прошепотів Вільям з вельми святобливим виглядом, – коли святого Лаврентія поклали на решітку, в певний момент він запропонував своїм катам перевернути його на другий бік, кажучи, що з цього боку він вже спечений, як згадує також Пруденцій у «Peristephanon»[81]. Отже, святий Лаврентій умів говорити сміховинні речі, нехай лиш для того, щоб принизити своїх ворогів.

      – Це доводить, що сміх – це щось близьке до смерті і розкладання тіла, – буркнув у відповідь Хорхе, і мушу визнати, що відповів він як добрий логік.

      Тут настоятель добротливо закликав нас до тиші. Тим часом вечеря закінчувалась. Абат підвівся і представив Вільяма ченцям. Він воздав хвалу його мудрості, розповів про славу і попередив, що йому доручено розслідувати смерть Адельма, тому він просить монахів, щоб вони відповідали на його запитання і полегшували йому пошуки, аби лиш, додав настоятель, його прохання не суперечили правилам монастиря. Якщо ж так станеться, то належить звернутися за дозволом до нього, абата.

      По закінченні вечері монахи налаштувалися йти на хори, на службу повечер’я. Вони знов накинули собі на обличчя каптури і вишикувались напоготові перед дверима. Відтак вирушили довгою чередою, перетинаючи цвинтар і заходячи на хори через двері з півночі.

      Ми вирушили разом з настоятелем.

      – О цій порі замикають двері Вежі? – спитав Вільям.

      – Тільки-но челядники приберуть у трапезній та в кухні, бібліотекар зачинить всі двері, замкнувши їх зсередини на засув.

      – Зсередини? А сам він як вийде?

      Абат пильно дивився на Вільяма якусь мить, а тоді спохмурнів на виду.

      – Звісно, в кухні він не спатиме, – мовив він різко. І приспішив крок.

      – Гаразд, гаразд, – шепнув мені Вільям, – отже, є ще один вхід, але нам не вільно його знати. – Я усміхнувся, пишаючись його умовиводом, а він буркнув мені: – І не смійся. Як бачиш, у мурах цих сміх не тішиться доброю славою.

      Ми ввійшли на хори. Світилась лише одна лампадка на дебелому бронзовому триніжку у два людські зрости. Монахи посідали мовчки на свої місця, а тим часом читець читав уступ з гомілії святого Григорія.

      Тоді абат подав знак, і півчий затягнув «Tu autem Domine miserere nobis»[82]. Абат відповів «Adjutorium nostrum in nomine Domini»[83], і всі хором заспівали «Qui fecit coelum et terram»[84]. Тоді розпочався спів псалмів: Коли кличу, озвися до мене, Боже правди моєї; Хвалитиму Господа усім серцем своїм; Хваліте, Господні раби, хваліть ім'я Господа![85] На хорах для нас місць не було, і ми відійшли у головну наву. І звідти ми помітили, як раптом у темряві з бічної каплиці виринув Малахія.

      – Слідкуй за цим місцем, – сказав мені Вільям. – Можливо, тут починається прохід, який веде до Вежі.

      – Під

80

Хоч і міг, але не написано, що так чинив (лат.).

81

Про [мученицькі] вінці (гр.).

82

Помилуй нас, Господи (лат.).

83

Поміч наша в ім’я Бога (лат.).

84

Який сотворив небо і землю (лат.).

85

Відповідно, Пс. 4, 1, Пс. 9, 2 і Пс. 113, 1.