Ім’я рози. Умберто Эко

там, де ніхто ще не проходив. Мій учитель притьмом помітив, що вони не такі виразні, як сліди, залишені монахами і челяддю, то був знак, що зверху нападав новий сніг, а отже залишені вони були раніше. Але найцікавішим для нас було те, що між слідами ніг виднівся інший, безперервний слід, наче той, хто залишив ці сліди, волік щось. І поволока ця тяглася від глека до дверей трапезної, вздовж стіни Вежі між південною і східною баштами.

      – Трапезна, скрипторій або бібліотека, – сказав Вільям. – Знов бібліотека. Венанцій збувся життя у Вежі, а найімовірніше в бібліотеці.

      – Чому саме в бібліотеці?

      – Я пробую поставити себе на місце вбивці. Якби Венанція було вбито у трапезній, в кухні чи в скрипторії, чому б його було там не залишити? Та якщо смерть спіткала його в бібліотеці, треба було забрати його звідти, бо в бібліотеці його ніколи б не знайшли (а вбивці, певно, потрібно було, щоб його знайшли), і рівно ж тому, що вбивця, мабуть, не хоче привертати зайвої уваги до бібліотеки.

      – А чому вбивці має бути потрібно, щоб його знайшли?

      – Не знаю, я лиш припускаю. Хто сказав тобі, що вбивця занапастив Венанція з ненависті до нього самого? А може, Венанцій був лише випадковою жертвою, а вбивця хотів просто лишити знак, який може значити щось інше.

      – Omnis mundi creatura, quasi liber et pictura… – шепнув я. – А що б то міг бути за знак?

      – А от цього я не знаю. Та не забуваймо, що бувають знаки, які знаками тільки здаються, а насправді позбавлені сенсу, як бім-бі-рім чи там-ба-бах…

      – Жорстоко, – мовив я, – вбивати людину, щоб просто сказати там-ба-бах!

      – Жорстоко, – зауважив Вільям, – вбивати людину, навіть щоб сказати «Credo in unum Deum…»[93].

      Тут до нас підійшов Северин. Труп було обмито і ретельно обстежено. Жодної рани, жодного сліду від удару в голову. Немов причиною смерті були якісь чари.

      – Може, кара Божа на нього впала? – спитав Вільям.

      – Може, – сказав Северин.

      – А може, причиною була трутизна?

      Северин завагався.

      – Це теж може бути.

      – У тебе в робітні є отрути? – спитав Вільям, коли ми йшли до лічниці.

      – Залежить, що ти розумієш під отрутою. Бувають субстанції, які у малих дозах корисні для здоров’я, а в надмірних дозах несуть смерть. Як будь-який добрий зілляр, я зберігаю і вживаю їх дуже обережно. На нашому городі я вирощую, наприклад, валеріяну. Кілька крапель у напарі з інших трав заспокоюють серце, коли воно безладно б’ється. Надмірна доза викликає нетяму і смерть.

      – А ти не помітив на трупі ознак якоїсь конкретної отрути?

      – Ні. Але чимало отрут не залишають слідів.

      Ми дійшли до лічниці. Тіло Венанція, обмите в лазні, доправили сюди, і тепер воно лежало на великому столі в Севериновій робітні; лембики та інші скляні й череп’яні причандали навіяли мені думку про майстерню алхіміка (хоч знав я про них лише з чужих уст). На довгих полицях уздовж зовнішнього муру тяглася довга вервечка плящинок, колбочок, глечиків, повних різнобарвних субстанцій.

      – Непогана

93

Вірую в єдиного Бога (лат.).