Ім’я рози. Умберто Эко

а від снігу на землі усе навколо здавалося ще світлішим. Ззаду за хорами, перед свинарниками, де ще попереднього дня височіла велика посудина зі свинячою кров’ю, над цямринами глиняного глека стирчав якийсь дивний предмет сливе хрещатої форми, схожий на дві тички, запхані у землю й обвішані ганчір’ям, щоб відполохувати птахів.

      Але то були дві людські ноги, ноги чоловіка, запханого вниз головою у глек з кров’ю.

* * *

      Абат наказав витягти труп з огидного течива (бо, на жаль, ніхто б не міг залишитися живим у такій ганебній позі). Свинарі, вагаючись, підійшли до вінець глека і, брьохаючись кров’ю, витягли з нього закривавленого бідолаху. Як уже говорилося, напередодні кров залили в глечик, добряче вимішали і зоставили студитись, тому вона не зсілася, але шар її, що вкривав труп, тепер потроху згущувався, просякав одяг і не давав упізнати обличчя. Підійшов пахолок з відром води і вилив його на обличчя мерця. Ще хтось нагнувся і ганчіркою протер лице, щоб можна було розгледіти його риси. І перед нашими очима з’явилося бліде обличчя Венанція із Сальвамека, знавця греки, з яким ми бесідували пополудні біля Адельмових рукописів.

      – Може, Адельм і наклав на себе руки, – мовив Вільям, дивлячись на нього, – але цей напевно ні, не варто також думати, буцім він необачно виліз на край глека й випадково впав у нього.

      Підійшов настоятель.

      – Як бачите, брате Вільяме, в обителі щось діється, тому конче потрібна вся ваша мудрість. Але благаю вас, дійте швидше!

      – Чи був він на хорах під час богослужіння? – спитав Вільям, киваючи на труп.

      – Hi, – мовив настоятель. – Я помітив, що місце його пустувало.

      – Більше нікого не бракувало?

      – Здається, ні. Я нічого не помітив.

      Перед тим як сформулювати нове запитання, Вільям завагався і задав його пошепки, пильнуючи, щоб не почули інші:

      – Беренґарій був на своєму місці?

      Абат зиркнув на нього тривожно й захоплено, немов вражений, що учитель мій живить підозру, яку й він сам якусь мить живив, але маючи на те зрозумілі причини. Тоді швидко сказав:

      – Був, його місце в першому ряду, праворуч од мене.

      – Ясна річ, – мовив Вільям, – це ще нічого не значить. Не думаю, що хтось проходив ззаду абсиди, йдучи на хори, а отже труп міг лежати тут уже не одну годину, принаймні від того часу, як усі пішли спати.

      – Звісно, челядь встає лише на світанку, тому його побачили лише тепер.

      Вільям нахилився над трупом, немов звик мати справу з мертвими тілами. Змочивши водою ганчірку, що лежала поруч з відром, він ретельно витер Венанцієве лице. Тим часом навколо перелякано юрмилися інші ченці, утворивши галасливе коло. Настоятель закликав їх до тиші. Поміж них пропхався Северин, обов’язком якого в обителі було дбати про небіжчиків, і нахилився поруч з моїм учителем. Щоб почути їхню розмову і допомогти Вільямові, якому треба було намочити іншу, чисту ганчірку, я підійшов до них, долаючи страх і відразу.

      – Ти бачив колись потопельника? – спитав Вільям.

      – Не