Ім’я рози. Умберто Эко

сказав мені Вільям, – це магніт.

      – А для чого він? – спитав я.

      – Багато для чого, колись тобі розповім. А тепер скажи мені, Северине, чи нема тут нічого такого, що могло б убити людину.

      Северин замислився на мить, хоч чітка його відповідь навряд чи вимагала роздумів:

      – Такого тут чимало. Я казав тобі, що межа між отрутою і ліками досить нечітка, греки одне і друге називали pharmacon[94].

      – І нічого звідси не пропадало останнім часом?

      Северин знов замислився, а тоді сказав, немов зважуючи слова:

      – Останнім часом нічого.

      – А давніше?

      – Хтозна. Не пам’ятаю. Я в цім монастирі вже тридцять літ, а лічницею займаюся двадцять п’ять.

      – Справді, важко все пам’ятати, – визнав Вільям. А тоді раптом сказав: – Учора ми говорили про рослини, які викликають візи. Які це рослини?

      Своїми жестами і виразом обличчя Северин виразно показав, що хоче будь-що уникнути цієї теми:

      – Треба подумати, тут же стільки чудотворних субстанцій. Поговорім краще про Венанція. Що ти про все це скажеш?

      – Треба подумати, – відказав Вільям.

      Другого дня час перший,

      де Бенцій з Упсали звіряє дещо, ще дещо звіряє Беренґарій з Арунделя, а Адсо дізнається, що таке правдиве покаяння

      Злощасна пригода збурила життя цілої спільноти. Гармидер, який зчинився, коли було знайдено труп, перервав богослужіння. Настоятель принукав ченців повернутися на хори, щоб помолитися за душу брата по ордену.

      Голоси ченців звучали з надривом. Ми стали у місці, звідки добре було видно їхні обличчя, адже за звичаєм під час богослужіння каптури їхні не були опущені. Ми відразу глянули на лице Беренґарія. Воно було бліде, зсудомлене, лискуче від поту. Напередодні ми двічі чули закиди в його бік, що він, мовляв, мав якісь особливі стосунки з Адельмом; і дивувало не те, що вони, ровесники, були друзями, а ухильний тон тих, хто говорив про цю приязнь.

      Поруч з ним ми помітили Малахію. Він був похмурий, насуплений, неприступний. Біля Малахії видніло таке ж непроникне обличчя сліпого Хорхе. Натомість в око впадали нервові порухи Бенція з Упсали, знавця риторики, з яким напередодні ми познайомилися в скрипторії, і ще ми перехопили швидкий погляд, що його він кинув у бік Малахії.

      – Бенцій нервується, а Беренґарій наляканий, – зауважив Вільям. – Треба буде відразу їх розпитати.

      – Чому? – простодушно спитав я.

      – Трудне наше ремесло, – мовив Вільям. – Нелегке ремесло інквізитора, який мусить цілити у найслабших, ще й в мить їх найбільшої безпомічності.

      Тож ледве закінчилася служба, ми наздогнали Бенція, який ішов до бібліотеки. Здавалось, юнак був явно незадоволений, коли почув, що його гукають, і спробував було викрутитись якоюсь недолугою відмовкою. Йому, мовляв, терміново треба до скрипторію. Та учитель мій нагадав йому, що він провадить слідство за дорученням настоятеля, і повів його у дворик. Ми сіли між двома колонами на внутрішньому парапеті

94

Зілля (гр.).