Ім’я рози. Умберто Эко

де східний мур повертав на південь, стояла будівля, де розмістились майстерні. Ковалі, закінчуючи складати на місце свої причандали й гасити міхи, збирались на богослужбу. Вільям з цікавості підійшов до однієї з майстерень, дещо відокремленої від решти, де якийсь чернець саме збирав своє господарство. На столі у нього лежала чимала купка невеликих різнобарвних скелець, а до стіни були приперті більші листи скла. Поруч стояв незакінчений покровець для мощей, чи радше його срібний каркас, куди майстер, очевидно, вставляв скельця та камінці, яким він своїми інструментами надавав форми самоцвітів.

      Так ми познайомилися з Николою з Морімондо, монастирським майстром-склярем. Він пояснив нам, що скло видувають у задній частині майстерні, а в передній, де працюють ковалі, скляні плити вставляють у свинцеві кріплення і виготовляють вітражі. Але, додав він, усі ті чудові вітражі, що прикрашають церкву й Вежу, виготовлені ще століття зо два тому. А тепер вони лиш виконують всілякі дрібні роботи і виправляють шкоду, завдану часом.

      – І це дуже важко, – додав він, – нелегко тепер знайти такі барвники, як колись, зокрема той синій колір, який можна ще подивляти на хорах, – він такий прозорий, що, коли сонце стоїть високо, наву затоплює райське світло. Шибки західної частини нави, перероблені не так давно, вже не такі, і це добре видно у літні дні. Марна справа, – додав він, – де й поділась мудрість древніх, доба гігантів скінчилася!

      – Так, ми карлики, – визнав Вільям, – але карлики, які стоять на плечах у тих гігантів[73], і при всій нашій малості ми іноді спроможні зазирнути далі за виднокіл, ніж вони.

      – Хіба ми спроможні зробити щось краще, ніж робили вони? – вигукнув Никола. – Коли будеш у крипті церкви, де зберігається скарбниця обителі, побачиш релікварії такої вишуканої роботи, що оце страховиддя, яке я в убогості своїй тут ліплю, – і вказав на свою роботу на столі, – здасться тобі всього лиш сміховинною імітацією!

      – Звісно, давні умільці тямили зладити подиву гідні й віковічно тривкі речі, та ніде не написано, що майстри-склярі повинні вічно виготовляти вітражі, а сріблярі – релікварії. Інакше земля по вінця наповниться релікваріями, тим паче, що святих, мощі яких можна було б туди помістити, тепер обмаль, – пожартував Вільям. – Та й скільки тих вітражів можна зробити? А в різних країнах я бачив нові вироби зі скла, які свідчать про те, що в майбутньому скло не лише слугуватиме для прикраси божественних обрядів, але й допомагатиме подолати людську неміч. Хочу показати тобі творіння наших днів, найостаннішим взірцем якого я маю щастя володіти. – Застромивши руку в рясу, він витяг звідти свої лінзи, які справили на нашого співрозмовника велике враження.

      З великою цікавістю Никола взяв до рук хомутець, який простягнув йому Вільям.

      – Oculi de vitro cum capsula![74] – вигукнув він. – Я чув про них від фра Джордана, з яким познайомився був у Пізі! Він казав, що від часу їх винайдення не минуло й двадцяти років. А відколи

73

Цей вислів приписують Бернардові Шартрському (XII ст.).

74

Скельця для очей в оправі (лат.).