Чорний хліб. Фоззі

врятувати Омрина від армії.

      До управління було ближче, ніж до Будинку піонерів, дійшли мовчки. Як з’ясувалося з доповіді чергового, Чижов уже на місці, у себе, Альбіна вигукнула: «Ай, зараза» – і побігла до приймальні – там поставила чайник, перевірила телефон і зазирнула до кабінету, щоби показатися начальнику. Лілія почула, як звідти пролунало: «Чай».

      – Чай? – якось по-особливому перепитала Альбіна й кинула погляд через плече.

      Лілія все зрозуміла й вийшла в коридор. Туди-сюди ходили люди, але на стільцях біля дверей нікого ще не було – зарано. Вона сіла там, акуратно примостила рюкзак з мішком і спробувала повернутися до радісних думок про всюдихід із катером, але чогось зранку їй не мріялося.

      До приймальні зайшов маленький завідувач столової Петров, якого Альбіна чомусь називала Піткіним, перед собою він штовхав маленький возик з їжею. Секретарка вгадала, там були залишки з учорашнього – котлети, салат, ковбаса, сир. Живіт, якому обіцяли сніданок, буркнув, і Лілія злякано запнула на собі літню кухлянку, їй було соромно. Блиснула медалька, і жінка, згадавши, зняла її з одягу, а то ще всі вирішать, ніби вона пишається собою.

      Уже й Петров поїхав з порожнім возиком, і люди в черзі з’явилися – час минав. Нарешті двері відчинилися, Лілія підхопилася, але замість очікуваної Альбіни там показався Олексій Ігнатович, він подивився спочатку на чергу, потім на Лілію і мовчки поманив її пальцем.

      Лишати речі в коридорі було боязко, тому вона схопила їх і зайшла до приймальні. Побачивши її, Альбіна встала й, дивлячись собі під ноги, вийшла до коридору. Лілія смикнулася було за нею, але секретарка зачинила за собою двері, і Олексій Ігнатович сказав: «Сідайте, сідайте», а сам сперся на стійку й склав руки на грудях.

      Вона опустилася на найближче крісло і притисла до себе речі. Щось-таки сталося, невже це через соболів? Чи через інші хутра? Чи через військкомат?

      – Лілія, – почав Чижов, – Сатаров Андрій, сімдесят першого року, це ж ваш?

      – Мій, – прохрипіла вона («це – моє, а це – зовсім моє») і затряслася, наче голою опинилася на лютому морозі.

      – Мені дуже жаль, – скривився цей високий статний чоловік. – Учора у вас у Тавайваамі нещасний випадок стався, ваш син загинув.

      Дриґота зникла сама собою, вона спробувала щось запитати, але не змогла.

      – Прийміть співчуття від імені… – почав цей чоловік, але клубок у горлі нарешті проковтнувся й вона змогла вимовити єдине слово: «Як?»

8

      Теюттін завжди знав, що морські духи зліші за решту. Споконвіку люди жили тут, на березі, і на кожного, хто не повернувся з полювання на суші, припадало кілька тих, хто назавжди лишився у воді. Рахуйте самі: батька задрав ведмідь – буває, а дід з дядьками зникли давнього літа, десь далі затокою. Так само разом із човником колись щезнув і батько дружини. Лише один з дідів дожив до того, щоб його приспали родичі, і робити це довелося саме Теюттіну.

      А брат… Старший брат утонув на очах Теюттіна,