Чорний хліб. Фоззі

широко всміхнувся й посунув газету від себе:

      – Заходьте, товариші, заходьте.

      Усмішка здавалася щирою, але чогось у ній не вистачало – можливо, виразності очей, а можливо, заважало розуміння того, хто тут господар і з чого він живе.

      – Про човен чули? – спитав він, вказавши спочатку рукою на вільні крісла, а потім підборіддям – на газету.

      – Про атомохід? – для проформи перепитав Чижов, сідаючи та зморщуючись від болю в старих ногах. – Так, Льоша передав доклад. Котрий це вже у них по Півночі?

      – Третій, – відповів Лебедєв, уважно поглядаючи на гостей і вже не всміхаючись. – Коли в Америку, Миколаїч?

      – Та яка там Америка! У нас тут свій Техас.

      – Так і є… Так і є… Гаразд, ми ще Саркісьянца чекаємо, але можемо й без нього починати, вважаю.

      – Лади.

      – Ой, – схаменувся Лебедєв, – забув, пробачте: чай будете? Я своїх відпустив, але можу й сам, по-старому, самоварчик поставити, чифірнемо?

      Чижов підняв долоні:

      – Ні, спасибі, ми вже зранку, вважай, пів банки вклали.

      – Так, ну по суті щодо вашої орденоносиці ви вже в курсі? – спитав господар кабінету й дістав з-під газети папку.

      – У загальних рисах…

      – У загальних… Ну, короче, синок її, як там його, дай Бог пам’яті, – не суть, короче. Так, синок пішов на промисел у затоку, чистий туризм, узяв двох додіків зі стройотряду, які полосу закінчують. Вони замість бетон мішати вирішили на екзотику, значить…

      Чижов хитнув головою, показуючи, що про це вони знають. Олексій сидів мовчки і прямо, дивлячись у вікно, розуміючи, що говорять зараз не з ним.

      – Ну, вийшли вони та й вийшли, нічого кримінального, сезон дозволяє: якщо не по Червоній книзі, можна, а цим так взагалі… По нашій лінії маю вказівку не чіпати, нехай, значить, на підкорм, це саме, але без зайвого. – Лебедєв підняв обидва вказівні пальці догори, підкреслючи значення останніх слів.

      – Ну, і?..

      – Ну, і, значить, синок цієї Лілі вашої звалився з човна, за свідченням додіків: вони біля крижини сивуча брали, але не зрослось у них це діло…

      – Звалився то й звалився, з ким не буває, це ж не вбивство, – ледь помітно всміхаючись, сказав Сергій Миколайович, якому, вочевидь, не подобався ані Лебедєв, ані ситуація, яку вони мали обговорювати.

      – Та ясно, хто ж каже про вбивство? – так само з легкою усмішкою парирував міліціонер. – Ніякого вбивства немає… Поки. Є нещасний випадок на полюванні… Три.

      – Три?

      – Три.

      – Ну, я чув, що Ліля з… колегою сина розібралась. Думав, з одним.

      – Ні, два. – Лебедєв перегорнув сторінку справи й почав читати: «Як вдалося з’ясувати зі свідчень робітників стройотряду КМ89-Д Дяченко Олег Тарасович, шістдесят сьомого року, уродженець Первомайського Миколаївської області, Савін Олександр Якович, шістдесят п’ятого, Таштагол Кемеровської області, 22 липня цього року вони відправилися на полювання в поселенні Тавайваам з трьома місцевими жителями. Одного з них рекомендували друзі, яких вони утрудняються…»

      – Утрудняються