Чорний хліб. Фоззі

діла нема… Ха, он бачиш, молодий корінний біля інструкторші пасеться? – вказав очима Сергій Миколайович на пару, яка стояла відразу за дальшою від них колоною піонерів і про щось розмовляла під дошкою пошани.

      – Ага. Не знаю його.

      – Так я й не про нього. Дядько його тут, положенець місцевий, бугор нички, великі стада має під Певеком. Так у цих мудрагелів з Магадана, у світлі, так би мовити, останніх подій, ідейка з’явилась – висунути дядька по нашій линії в обласну раду.

      – Депутатом?

      – Ні, оленярем, блядь. – Старший іронічно подивився на колегу й продовжив: – Спускають нам, значить, цю корисну ініціативу, главк дає добро. І тут я встаю й кажу Першому: ви, мовляв, вибачте, звичайно, але хоч хтось дізнавався, як його звуть, висуванця вашого?

      – Ого!

      – Ну, Перший брови догори, а я одразу йому в лоб: «Виргиргилеле!» А я всю дорогу запам’ятовував, і тут же йому знову: а що це значить, знаєте?

      – А вони?

      – Мовчать. А я тоді так: Гримучий Хуй, ось що це значить! Як вам такий депутат облради, га?

      Остання фраза пролунала гучно, частина присутніх задрала голови й подивилася на чоловіків у сірих костюмах, але ті сміялися, не зважаючи на реакцію. Це вони теж могли собі дозволити.

      Відсміявшись, молодший протягнув:

      – Ну ти даєш, Миколаїч, – і вказав кивком голови на інше скупчення людей, що стояли прямо під ними: вони-бо якраз і розчули фінал історії про кандидата в депутати.

      – Оно, учені приїхали: мамонта нібито знайшли, так вони забирати прибули, своїм бортом, уявляєш?

      – Знову знайшли?

      – Ага, кажуть, добре зберігся.

      – Краще б золото знайшли, світила херові, а то нас із тобою скоро відправлять у Кизилкум із такими успіхами… Це з ними Ліля стоїть?

      – Та сам оце дивлюся: не розумію, чого вони до неї причепилися, – здвигнув плечима молодший і ковтнув із кружки.

      – Що ж тут незрозумілого? – здивувався Сергій Миколайович. – Побачили чукчу натуральну в торбасах парадних – і давай, значить, на екзотику…

      – А Ліля знову отримує?

      – Так, грамоту почесну, рекорд по промислу в неї.

      – А скільки вона за сезон узяла?

      – Багато. Коли їй орден давали, і то менше було. А зараз тільки грамота. Тоді ж під відкриття ТЕЦ усім давали, ось і її відзначили. Ну, корінна, розумієш?

      – Так Трудового Червоного, не занадто?

      – Ну, треба ж цяцьки і їм давати, щоб не нудьгували. – Старший розвів руками, ніби пояснюючи, як же важко керувати цими людьми.

      – Розумію, – швиденько погодився його співрозмовник і додав: – Так вона ще нічого, хоч сфотографувати можна. Хоча на любителя, їй же під полтинник?

      – Ні, я ж грамоту підписував – дивився, тридцять вісім. Вони ж просто тут у мерзлоті швидко шабашать. Ліля ще нічого, вони ж зазвичай взагалі…

      – Так, Сергію Миколаїчу, Олексію Ігнатовичу, усі вас ждуть, президію зібрала. – Жінка в грайливій чалмі покликала їх знизу, і вони пішли до сходів.

      – До речі,