Чорний хліб. Фоззі

заїнька, поклади собі – згодиться вам потім.

      Лілія вклонилася, поклала банки до мішка, вирішивши, що новому рюкзаку зарано носити в собі консерви – у такий спосіб майбутній подарунок утратить новизну й закордонність. З того-таки мішка вона витягла пакунок з хутром і розгорнула соболів на дивані. Альбіна миттєво перемкнулася, позапихала залишки фуршету по нишпорках і почала придивлятися до шкурок, особливу увагу приділивши рудій.

      – Ой, хороша моя, – зацокала вона язиком, – скільки ж я тобі винна за красу таку?

      Лілія підняла долоні догори й твердо вимовила:

      – Буде більше. Справа є до тебе.

      Альбіна швиденько згорнула хутра й віднесла до своєї спальні. Коли вона повернулася, Лілія сиділа за столом і наливала хазяйці чарку – хліб уже було нарізано тонкими скибками, а банку шпротів відкрито. Альбіна мовчки сіла, посунула пляшку вбік, випила, витерла губи й спитала:

      – Ну?

      Намагаючись контролювати кожне своє слово, Лілія повільно розповідала про військкомат, про знайомого звідти (про всяк випадок не здала, хто там у неї є) і про сина, який мусить залишитися тут, аби приносити хорошим людям ще більше хутра, ще більше ікри, ще більше риби.

      Про золотий пісок вона поки не згадувала, тримаючи це наостанок, якщо Альбіна почне впиратися. Але та відразу погодилася допомогти, налила собі наступну чарку, закурила якусь довгу цигарку через мундштук і почала розмірковувати вголос:

      – Так, ну це треба Саркісьянца піднімати, це його парафія… Він, зараза, захоче взамін щось, по порту чи по… наших з тобою справах, але це ми вирішимо, Лілічка, тут можеш не переживать.

      Лілія відкинулася на стільці, їй враз полегшало – головне питання можна вирішити, а решта почекає!

      – Я тобі інше скажу, дорогенька моя, – посміхнулася золотими зубами секретарка й смачно відкусила від бутерброда зі шпротами, – зараз часи нові, у нас тут по тих справах (вона хитнула потилицею назад, ніби вказуючи на схід) нові напрямки відкриваються, так що будемо з тобою кооператив створювати.

      – Це як?

      – Ну… по хутрах. Ти будеш хороші шкури не державі здавати, а кооперативу, а я буду це діло продавати за протоку, зрозуміла?

      Лілія знала, що державні хутра йдуть за кордон, що на ці гроші десь там купляють трактори, кораблі й чудові рюкзаки, але де це «десь» і хто ці «хтось» – для неї то було занадто.

      – Ти – жінка відповідальна, будеш своїм займатися, по промислу. А я – продажем. З роботи піду нарешті, відкриємо склад – і привіт!

      Альбіна Ігорівна пила далі й говорила, говорила – про кораблі, про звіроферми, про туристів з Америки, про ікру і кету, про моржів і про ікла, навіть про мамонтові скелети не забула згадати! Лілія слухала неуважно, вона собі думала про новий будинок з опаленням для мами, про катер для Омрина й трохи про себе – про всюдихід, як у прикордонників, щоби можна було кілька лосів на нього завантажити й швидко обернутися.

      Вони сиділи довго, мріючи кожна про своє, аж поки Альбіна