Лора. Історія одного божевілля. Дарина Гнатко

для неї таки князя… Й нехай, що удівець, майже п’ятдесяти літ, що мав дорослого сина – так то ж князь з десятком маєтків та досить-таки привабливою зовнішністю. Й він дуже уподобав Наталі, й пані Мариновська ледь не в кожній вітальні Кременчука погордливо розповідала об тім, що дуже скоро заробиться її донька княгинею Власовою й переїде до столиці, назавжди вже полишивши тихий Кременчук.

      Наталі ж відмовчувалася й подивлялася незрозуміло.

      А потім втнула нечувану річ…

      Зустріла безродного Петра Бурка, закохалася в нього й вийшла заміж, відмовившись від того князя Власова, відмовившись від батьківського благословення й відбувши з рідного дому полишена спадку, полишена навіть родини. Мариновські відмовилися від непокірної доньки, позбавивши спадку, й навіть зустрічаючи де в місті молоду пані Бурко, Мариновські відвертають від неї свої пики з таким виразом, що бідолашна Наталі, як не намагається приховати біль, а все ж зачиняється після того у своїй кімнаті й з’являється з неї з почервонілими очима. Петро сприймає все то досить болісно й тільки мовчки хмурить чоло, коли побачить де в місті пані Матрону Ларіонівну Красовську, родичку Мариновських, котра особливо гостро та нестримно засуджує що Наталі з Петром, що взагалі всіх Войтовичів.

      За декілька хвилин Петро пішов, а Лора вмостилася зручніше на ліжку, пообіцявши братику спробувати поснути. Але поснути не могла, як не намагалася. Щось непокоїло її, полишувало спокою, і знала добре, що непокоїть…

      …Те, що почалося після того, як батько покинув удовицю Матвієву.

      Судомливо захопивши повітря, Лора деякий час лежала нерухомо, мов зацепенівши, й намагалася не згадувати зовсім того, що наполегливо й нахабливо прохалося до пам’яті, що холодною й слизькою змією заповзалося до думок. Намагалася не згадувати того, що змінило її життя, перетворило її з життєрадісної й веселої панночки Лорочки Войтович на ось це істеричне, похмуре створіння, про котре вже містом покотилися перемовини, що воно божеволіє.

      Одним різким порухом Лора відкинула ковдру й звелася на ноги… Засвітила лампу й почала ходити кімнатою, як і декілька ночей перед цим, неспроможна поснути й витримувати більш того, що повертала до свідомості пам’ять. Кімнату її м’яко та ненав’язливо освітлювало жовтувате світло лампи, полишаючи кутки в загадковім затемненні. Прошвендявши декілька хвилин, Лора раптом зупинилася, відчувши незрозумілу тривогу, а потім наблизилася до великого дзеркала, котре мало овальну форму й гарний малюнок дерев’яної рами. Дзеркало це мало бути завішеним сорок днів по батьковій смерті, але вони з Петром не дотримувалися цього забобону. Вдивилася пильно й безмигно у власне відображення…

      А потім почула за спиною знайомий тихий голос:

      – Лоро… Лорочко…

      Голос батька!

      Лора напружилася й забула навіть про те, що має дихати.

      Деякий час у кімнаті було тихо… Надзвичайно, пронизливо, настільки тихо, що Лора чула власне дихання – таке, що враз заробилося важким та оглушливим, мовби почала їй дошкуляти хвороба легенів чи ще щось.