Лора. Історія одного божевілля. Дарина Гнатко

минає, – прошепотів він тихо, аби почула лиш вона.

      Лора розгублено поглянула на брата.

      – Що?

      Петро схилився до її вуха.

      – Поцілуй татка, попрощайся… Люди ж чекають…

      Лора звела погляд темно-синіх очей… Усі присутні й справді дивилися лиш на неї… Дивилися так… Та невже ж не розуміють люди того, що визиратися так нечемно й невиховано? Опустивши очі, Лора знову поглянула на застигле лице батька. Смерть певною мірою спотворила його обличчя, додала нових та незнайомих рис, видовжила його та збільшила ніс… Погляд Лори впався на великі руки батька, з котрих уже пішла сила й обважнілі товсті пальці котрих було схрещено йому на грудях, аби тримати церковного хреста, поквітчаного дорогоцінними камінцями…

      Його пальці…

      Його великі, сильні пальці…

      Лора здригнулася й зрозуміла, що не зможе торкнутися його.

      Просто не зможе…

      А шепіт Петра все наглив її, все примушував до дотику.

      – Лорочко, люди ж чекають…

      Вона затрусилася, мов у лихоманці.

      – Ні! Ні!

      З нею знову відбувалося щось дивне – щось таке, чому вона не мала пояснення й над чим не мала вже влади. Вигукуючи пронизливо, що не бажає доторкатися до того, хто нерухомо застигнувся в розкішній цій домовині, Лора забилася в руках Петра наполоханою птахою, потім виривалася, щоб утектися геть і полинути куди око погляне, аби тільки не торкатися батька.

      – Лоро! Лорочко!

      Голос брата просочувався до свідомості, мов крізь густий туман, що зазвичай стелеться вночі й до світанку набуває молочної щільності.

      – Ні! Ні!

      Крикнула пронизливо й так голосно, що з дерев знепокоєно поздіймалося гайвороння й відлетілося тривожливо геть… А вона не витрималася, впалася в тиху та спокійну безодню забуття, знепритомнівши й обм’якнувши в сильних руках брата. Й уже не бачила й не чула того, як пожадібно визираються на неї сторонні люди, як перешіптуються вони зацікавлено… Не відчувала й того, як руки брата підхопили її й понесли геть від тих допитливих поглядів, від труни, в нутрощі котрої навіки поклали її батька й над котрою розпачливо тужилася не дружина, а колишня коханка. Матвієва кричала на все кладовище, запитуючись у небіжчика, на кого ж він покинув її – таку нещасну.

      Люди перезиралися багатозначно й насмішкувато.

      Не стидається ж таке говорити!

      Геть ні сорому, ні сумління!

      Лора отямилася лиш пізно увечері.

      Розплющила очі й деякий час незмигно, нерозуміюче дивилася на завжди білу стелю, котра зараз мала червонувате забарвлення призахідного сонця, що за вікнами її кімнати ховалося десь за Дніпром. Голова їй боліла й видавалася такою важкою, що вона навіть не змогла її підвести – відразу впала на набиту пухом подушку й застогнала. Й у ту ж мить, мовби він був чатував за дверима, до кімнати увійшов Петро. Відчуваючи, як серце заповнює вдячність, Лора з ніжністю дивилася на свого рідного лише за мамою брата, котрий