Лора. Історія одного божевілля. Дарина Гнатко

Люба, я гадаю, що тепер ти вже відмовишся від цього бабія…

      Лора несподівано посміхнулася.

      – А ви так болієте за те, аби я відмовилася від нього?

      – Люба…

      – Не треба, татку, нічого більш казати. Мені потрібно побути одній і подумати – Базиль прийде десь за годину.

      Войтович нахмурився.

      – І ти його приймеш?

      – А чому б і ні? – посміхнулася Лора.

      Базиль Добровольський з’явився в будинку Войтовичів не за годину, а за дві, й Лора чекала на нього у вітальні в кріслі. Вона мовчазно та пильно спостерігала за тим, як він наближається до неї, радісно усміхаючись, і простягує руки, аби за звичкою взяти в них її тонкі пальчики й поцілувати їх дуже ніжно. Видавалося, він не помітив зовсім того, що Лора не відповідалася йому звичною радісною усмішкою, не помітив того, що дивилася вона похмуро. Й тільки коли поцілував ті пальчики біленькі, мов відчув її напругу й звів на неї тривожливий погляд.

      – Люба, що з тобою?

      Лора виразно вигнула брову.

      – А що зі мною?

      Базиль розгублено заблимав.

      – У тебе дивний вигляд. Ти часом не захворіла?

      – Ні, я цілком здорова.

      – Тоді що…

      Лора занадто різко вихопила в нього руку.

      – Скажи, Базилю, ти не хочеш нічого мені сказати?

      Добровольський тепер виглядався геть розгубленим.

      – Сказати… про що?

      – Ну, хоча б про те, кого ти тримаєш на вулиці Кагамлицькій?

      Життєрадісне лице Базиля відразу пополотніло, і він поглянув на Лору швидко й зацьковано, його великі руки безвільно впалися вздовж тіла, й він застигнувся перед Лорою, наче той служка, що звинився тяжко. Повільно й досить важко миналися хвилини, а Базиль усе мовчав, мов шукаючи і не в силі знайти потрібних слів для відповіді. Й Лора не чіпала його, а просто мовчки чекала… Коли ж нарешті він заговорив, голос його пролунав глухо й навіть незнайомо:

      – Хто тобі сказав про Ельзу?

      Лора стенула плечима.

      – Яка різниця? Головне, що це правда. – Вона гостро й пронизливо поглянула на нього, й він не витримав того її погляду й опустив очі свої – такі веселі по приході його, а зараз винуваті й наче згаслі. – Це ж правда, Базилю?

      Він мовчав довгу хвилину.

      – Правда, – тихо, ледь чутно прошепотів нарешті й відразу ж, мовби йому в одну мить підкосилися ноги, упався перед Лорою на коліна, ухопив, незважаючи на супротив, знову її маленькі долоньки до своїх великих, сильних рук і почав цілувати їх палко та пристрасно, промовляючи голосом, сповненим, видавалося, що щирим каяттям: – Але ж то нічого, геть нічого не означає… Ельза не та жінка, до котрої ти маєш мене ревнувати. Лорочко, ти ж розумієш, до якого ґатунку належать подібні жінки… Хто вони такі…

      Лора спробувала було висмикнути в нього руку, але він тримав міцно.

      – Я вважаю за ництво користуватися жінкою й ображати її позаочі… То ти, може, й мене обговорюєш з нею…

      Базиль сіпнувся, наче вона його вдарила.

      – Ні,