Лора. Історія одного божевілля. Дарина Гнатко

поряд його батьків.

      Але він був зараз поряд…

      Вона відчувала його присутність.

      Чула його тихий голос.

      Знала, що він бажає зараз, аби вона обернулася.

      Й поглянула в його очі…

      Порожні, холодні очі мерця!

      Лора відчула, як холод крижаною хвилею охоплює тіло.

      Й батьків голос… був уже так близько…

      – Лоро… Моя найкоханіша…

      Вона так напружилася, очікуючи холодного, крижаного дотику батькової руки, що в неї заболілося все тіло, а потім узагалі не витримала тої напруги й страху, що оплутав тіло та свідомість…

      Тихо зітхнувши, впала на килим поряд дзеркала.

      Знепритомніла…

      Знепритомніла вже вкотре за добу.

      А прийшла до тями так само різко, як і втратила свідомість.

      Можливо, отямитися її змусило те, що вона змерзлася на долівці. Незважаючи на те, що за вікном стоялося тепле українське літо, ночі видавалися прохолодними, й Лора, лежачи на долівці в одній сорочці, змерзлася. Розплющила очі й лежала декілька хвилин непорушно, бездумно дивлячись на освітлену жовтуватим світлом кімнату… а перед очима наче туман клубочився, й почувалася вона якось дивно, голова боліла й паморочилася, й Лора спочатку нічого не пам’ятала з того, що було перед тим, як вона знепритомніла. А потім пам’ять повернула ту хвилину жаху та страху, коли почала вона відчувати поряд присутність батька, чути тихий його, вкрадливий голос у себе за спиною, й затрусилася тілом, мов у лихоманці. Сіла повільно, з острахом занишпорила поглядом по кімнаті, натикаючись перестрашено на темні кутки… й здригаючись усім тілом, мовби саме там забачувала батька.

      Уже мертвого й похованого батька.

      – Так, він мертвий. І похований поряд дідуся з бабусею, – прошепотіла вона, намагаючись заспокоїти саму себе й відчуваючи, що таки успіху в цім їй геть бракує. Не відчувала спокою й близько, а ще ж змерзлася, тому змусила себе повільно звестися на ноги й підійти до лампи, аби посилити освітлення. Тільки тоді дозволила собі оглянути кімнату, пересвідчитися в тім, що батько не зачаївся десь у кутку, у такому місці, де вона не могла помітити його, коли сиділа на долівці. На щастя, кімната її, мебльована дорогими меблями червоного дерева з золотавого кольору обшивкою, була порожньою.

      Геть порожньою.

      Ані привида, ані живої людини.

      Та все ж Лору то не заспокоїло… Продовжуючи дрижати від холоду, вона сіла на ліжко й вкрилася ковдрою. Але спати навіть не збиралася, тому що знала, що все одно не посне. Й просто сиділа, утупившись поглядом у жовтуватий вогник лампи. Вона не розуміла, що з нею взагалі відбувалося, певно, вона справді втрачала розум, божеволіла й пані Красовська мала в цім рацію… Можливо. Але зараз, у цю нічну годину, коли весь будинок і все місто спалися – вона відчувала дивну байдужість від думки, що можливо дійсно втрачає розум. Та навпаки… божевілля видавалося їй порятунком… Порятунком від того, чого не мало бути й що мала би вона забути, але не могла.

      До самого