Лора. Історія одного божевілля. Дарина Гнатко

Лоро, з вами все гаразд?

      Дівчина змусила себе нарешті розтулити рота:

      – Так… вибачте… я погано спала вночі.

      – Розумію, – відгукнувся він досить співчутливо. Потім, мов не втримавшись від дивної потреби доторкнутися до Лори, де Варан простягнув до неї свою сильну долоню й узяв її слабку праву ручку, що висіла безвільно… Й дотик його теплої долоні змусив її здригнутися й затріпотіти… Погляд наполегливих сірих очей перехопив її погляд, піймавши у свої тенета… – Тримайтеся, Лоро, тримайтеся. Я не так давно втратив батька, тому добре розумію ваш біль…

      Лора враз закам’яніла.

      – Ви не зможете мене зрозуміти!

      Де Варан важко зітхнув.

      – Лоро…

      – Ніхто! Ніхто не зможе мене зрозуміти, – голосно, майже істерично вигукнула Лора, висмикнувши руку з теплих пальців де Варана й відступаючись від нього настільки далеко, наскільки то було можливо у просторі вітальні. Опинившись біля вікна, вона поглянула на де Варана несподівано гостро й майже вороже: – Гадаю, пане де Варан, вам краще буде піти, поки ваша наречена не захлинулася ревнощами.

      Сара погордливо задерла голову.

      – Алексе, любий, ходімо й справді. Ти ж бачиш, що моя кузина поводиться мов та божевільна… Недарма ж люди на цвинтарі говорили…

      Лора зіщулилася.

      – Що вони говорили?

      – Що ти збожеволіла!

      Лора пропекла кузину поглядом.

      – А ти з того й радієш?

      Сара спокійно перенизала плечима.

      – Ну, скажімо так – я не здивована… Ти ж завжди, ще з самого дитинства була досить дивакуватою й…

      Лора перемінилася лицем.

      – Геть із мого дому!

      Сара так покривила лице, мов була кислиць закуштувала.

      – Це дім мого любого дядечка…

      – Твій любий дядечко лежить у землі за містом, і тепер цей будинок належить мені, – холодним і тремтячим, незвичним для самої себе голосом промовила Лора, відчуваючи дивне збудження та наче напад незрозумілої люті. – І я більш не бажаю бачити тебе у своїм домі, тому забирайся геть!

      Сара відповілася зневажливим поглядом.

      – Та ми підемо – не нервуйся ти так, бо ще до божевільні зачинять, – насмішкувато, недобре відгукнулася вона й потягнула нареченого до дверей. Лора ж на де Варана вже навіть погляду не кинула, мов потерпаючись від страху того, що лиш ще один тільки погляд на нього виявиться для неї останньою тою краплею, що ще тримає її свідомість у межах здорового глузду й спокою, й вона просто вибухне… або ж і справді збожеволіє, потішивши цим не тільки пліткарок міста, а й власну кузину. Але погляд де Варана на собі все ж відчувала й страждала від недоречного, несподіваного й гострого бажання того, аби він полишився, а ось Сара пішла б геть і ніколи більш не з’являлася що в домі цім, що поряд цього чоловіка.

      Марне, незрозуміле й… божевільне бажання.

      За Сарою та де Вараном зачинилися двері… Лора чула голос кузини, котра певне що засуджує її та чорнить перед