Лора. Історія одного божевілля. Дарина Гнатко

котру батько подарував мамі… Панночка та теж полетілася до дверей слідкома за вазою, й знову зачувся глухий стук та бряжчання розбитого скла. За зачиненими дверима хтось закричав – тривожливо й занепокоєно, й двері стали відчинятися, але Лора не вгавалася… Чергова порцелянова дрібничка розтрощилася на друзки, цього разу, щоправда, вдарившись об стіну поряд дверей, а у проймі з’явилося бліде, перестрашене личко наполоханої Мотрі…

      Вуста покоївки витисли вражено:

      – Панночко…

      Лора поглянула на неї геть дикими очима.

      – Збожеволіла твоя панночка, Мотре, збожеволіла.

      Й знову в стіну полетілася порцелянова дрібничка.

      Мотря зойкнула й вибігла геть із вітальні.

      Лора встиглася розбити ще двійко подібних речей, коли до кімнати забіг Петро з пополотнілим лицем.

      – Лорочко…

      Вона здригнулася від братового голосу, мов прокидаючись із важкого сну.

      Петро зробив до неї декілька кроків.

      – Лорочко… люба моя! Що з тобою?

      Лора розгублено й трішки вдивовано поглянула на ще одну кришталеву вазу, котру вже тримала в руках, і на блідому її, але все ж таки гарному лиці з’явився незрозумілий і жалібний вираз.

      – Я… я не знаю.

      Петро продовжував м’яко наближатися.

      – Тебе Сара образила? – запитався обережно й дивно, звертаючись до неї так, буцімто перед ним стояла не доросла, струнка панночка, а мале дитя.

      Або ж людина… котра божеволіє.

      Лора задрижала всім тілом.

      – Так…

      – Бідна моя дівчинка… – Підійшовши нарешті до Лори, Петро простягнув до неї руки, розкрив обійми, й вона пішла в них – довірливо й просто, як робила то зовсім ще дитиною. Вона й зараз відчувала себе дитиною в рідних руках брата, таких надійних та теплих, і поступово та несподівана, незрозуміла й жахлива напруга, що оволоділася нею після візиту Сари й де Варана, – вона почала спадатися. Лора обм’якла в обіймах брата. Пальці її, що продовжували тримати кришталеву вазу, теж розслабилися, й ваза впалася до їхніх ніг і не розбилася.

      Петро поцілував її вологу, спітнілу скроню.

      – Я віднесу тебе нагору… тобі треба відпочинути.

      Лора повільно похитала головою.

      – Ні, не потрібно…

      – Лоро…

      – Все зі мною гаразд. – Вона казала неправду, обманювала брата й добре усвідомлювала те. Ні, з нею не все було гаразд, а щось таки відбувалося – щось темне й незбагненне, щось таке, чого вона сама не могла зрозуміти. Невже ж то вона й справді божеволіла? Напевне, що так. Бо як же ще інакше, як не божевіллям, було назвати те, що з нею коїлося? Видіння померлого батька, його голос за спиною у неї посеред глибокої ночі та оце раптове жбурляння речами…

      Петро дивився на неї ніжно та співчутливо.

      – Люба, я непокоюся за тебе… Ти б краще лікарю показалася, наш Федорович може порадити гарного фахівця…

      Лора сіпнулася, відсторонилася від брата.

      – Ні,