Лора. Історія одного божевілля. Дарина Гнатко

не встигнув, а небога вже поділяє його спадок, вимагаючи собі половину.

      За декілька хвилин Сара все ж пішла, досить сухо попрощавшись.

      – До зустрічі на похороні.

      Після неї у вітальні полишився стійкий, терпкий запах парфуму та не менш стійке небажання самої Лори більше бачити кузину.

      Й ось настав день похорону батька.

      Заплющивши очі, Лора притулилася до Петра. Сильне, дуже тіло старшого брата випромінювало наче невидиму, але таку необхідну самій Лорі силу. Його серце билося рівно та впевнено – не в приклад серцю самої Лори. Вона з вдячністю та полегшенням відчула, як брат обіймає її, ніжно гладить руки та спину, заколисуючи у своїх обіймах.

      Прошепотіла тоскно й ледь чутно:

      – Мені страшно, Петю…

      Він легенько поцілував її у скроню.

      – Тобі немає чого боятися… Я ж з тобою…

      Але Лорою продовжувала володіти напруга.

      – А коли все стане відомо?

      – Кому?

      – Сарі, наприклад.

      Петро дещо роздратовано зітхнув.

      – Люба, покинь свій страх перед цією хижачкою. Вона багато бреше, мов той неприпнутий собака, але ти не маєш її боятися. В тебе ж є я, зрештою є Базиль. І ми захистимо тебе не тільки від Сари, а й від цілого світу.

      Лора спробувала посміхнутися.

      – Дякую. І що б я без тебе робила?

      – А без Базиля?

      Лора опустила очі. Пан Василь Миколайович Добровольський був її майже нареченим… і Лора відчувала, що оте «майже» полишиться між ними назавжди.

      З веселим красенем Добровольським її познайомив Петро більше року тому. Товариш брата Василь Миколайович мав майже тридцять літ віку, гарну зовнішність, золотаві кучері густого, лискучого волосся та лукаві світло-карі очі. Він з першого ж погляду вподобав Лору, про що не постидався відразу її сповістити, й заходився залицятися, але не можна було сказати того, що сама Лора відразу ж закохалася в Базиля. Ні, він їй подобався, дуже до смаку були його залицяння, його захоплення відверте її вродою, навіть дещо пересолоджені слова об тім, що за її темно-сині очі йому й померти не шкода… Він вештався до їхнього будинку ледь не кожної днини – веселий, гомінкий, завжди з квітами для Лори, він приходив на чай, залюбки зоставався на обід і… відверто не подобався батькові.

      Лора пам’ятала слова тата, кинуті ним у перший вечір після її знайомства з Базилем Добровольським.

      – Він тебе не вартий!

      Лора тоді тільки розсміялася.

      – Татку, ви ж його вперше бачите!

      – Мені досить й одного погляду…

      – Але ж він такий веселий…

      – Мені в зяті лиш блазня не вистачало!

      Лора тільки посміхнулася тим бурмотінням, а Добровольський продовжував вчащати до них… Потім він мав від’їхати в родинних справах до Берліна, надсилав палкі листи, в яких зізнавався у коханні й у тім, як то скучив він за своєю Лорочкою і як рахує кожну хвилину до зустрічі… А Лора чомусь зовсім і не скучалася за палким залицяльником, не снувала