P.S. Я навчу тебе знову…. Ксана Рейлі

5

      Усю суботу я провела в роздумах, але так і не змогла вирішити. Мене справді здивувало те, що Остап Сергійович бачить мене наскрізь. Не цей образ, а ту Марту, яка ховається десь у глибині моєї душі. Його професіоналізмом можна лише захоплюватися, але ці його загадковість і самовпевненість ваблять. Він зацікавлює та змушує слухати. Може, таки варто спробувати? Сумніви ятрили душу, бо було дуже складно говорити про свій біль. Буде боляче згадувати, а він захоче, щоб я розповіла свою історію. Та чи готова я відкрити своє серце, поділитися зі світом власними переживаннями, оголити душу…

      – Ти кудись збираєшся? – з усмішкою запитала тітка Люда, коли я зайшла на кухню одягнена.

      – Так, у мене є справи, – відповіла я. – Сподіваюся, ти не образишся – я поки що не хочу говорити тобі.

      – Ну що ти? Я не ображуся. – Вона підняла руку й погладила мене по голові. – Я щаслива, що ти нарешті наважилася вийти з цих чотирьох стін.

      – Дякую. – Я кивнула.

      – Марто, ти дуже хороша дівчинка. Я впевнена, що в тебе все буде добре. Головне, щоб ти повірила. – Вона обійняла мене, і я легенько усміхнулася. – До речі, я тут подумала, нам варто колись сходити кудись удвох. Наприклад, на піцу, у кіно, театр. Куди захочеш.

      – Обов’язково колись сходимо.

      – А як щодо вівторка? У мене саме вихідний. Ми могли б кудись піти після твоїх пар. – Жінка з якоюсь надією подивилася на мене, а я чомусь розгубилася.

      – Не знаю. Просто…

      – Гаразд, – урвала вона мене, – ти подумай, а якщо раптом захочеш, то скажи мені.

      – Добре.

      Вона лагідно усміхнулася й узялася готувати вечерю. Я накинула пальто й вийшла з будинку. Остап Сергійович казав, щоб я приходила не в образі, та я просто не змогла. Це означало відкритися людям, а я ще сумнівалася.

      Ішла доволі швидко і з кожним кроком дедалі більше боялася. Спочатку хода була впевненою, але насамкінець я геть завагалася. Укотре поглянула на візитку, переконуючись, що адреса правильна. Це був звичайний будинок, і я вперше відчула дивний страх. А якщо він узагалі не той, за кого себе видає? Я дістала телефон і поглянула на екран. До початку було ще пів години. Я зупинилася біля якогось під’їзду й оторопіло дивилася на домофон. Що робити? Чи варто взагалі йти? Може, утекти, поки ще можна?..

      – Чого стоїш? – почула я дещо грубий голос якоїсь дівчини й налякано здригнулася. – Ти до Ковальчука?

      Я розгублено подивилася на неї, а вона роздратовано закотила очі. Дівчина була не дуже високою, але дуже худою. Навіть вузька чорна куртка на ній здавалася завеликою. Волосся було пофарбоване в чорний колір, а кінчики – сині. Пірсинг у носі та яскраві сірі очі, які дуже підкреслювали синці під ними.

      – Ти що, німа? – Дівчина підняла одну брову, і я тільки тоді зрозуміла, що безсоромно витріщаюся на неї.

      – Ох, так, я до Ковальчука, – трохи розгублено відповіла я.

      – Новенька? Раніше тебе не було. – Вона натиснула кнопки домофона й відчинила двері. – Не бійся, ми не кусаємось.

      – Я… я… я не боюсь,