P.S. Я навчу тебе знову…. Ксана Рейлі

стійкою бару якусь дівчину.

      – Доброго ранку! – Вона широко усміхнулася до мене, а я лише кивнула у відповідь.

      – Мені, будь ласка, горіхово-карамельне лате, – попросила я, бо не знала, яку каву готував мені Рома.

      – Тут чи з собою? – Дівчина почала щось вводити в комп’ютер.

      – Тут, – відповіла я й сіла за якийсь столик.

      Скоро моя кава була готова. Я почала пити й поринула в роздуми. У кав’ярню заходили веселі та щасливі люди, навіть лютий дощ не псував їхнього настрою. Чому ж у мене все так складно? Ці постійні докори на долю… Напевно, я ніколи їх не позбудуся. Вони вічно краятимуть мені серце й полонитимуть розум.

      – Біля вас вільно? – почула я приємний чоловічий голос і підняла голову. Помітивши, що це Рома, ледь усміхнулася, але й здивувалася.

      – Так, – тихо відповіла я, а хлопець сів зі своєю кавою навпроти.

      Він виглядав зовсім інакше, а ще я чомусь була рада його бачити.

      – Не зміг оминути це місце, бо знав, що ти будеш тут. – Хлопець усміхнувся до мене. – Сподіваюся, ти не заперечуватимеш, якщо ми перейдемо на «ти».

      – Та ні, не заперечуватиму. Насправді, я здивувалася, коли не побачила тебе на барі, – сказала я й легенько усміхнулася до нього.

      – Ну, я ж не працюватиму тут завжди. У нас позмінно. Один тиждень працюю я, один – Катя, – він кивнув у бік дівчини.

      – Просто тоді, коли я ходила сюди раніше, ти був щодня, – сказала я, бо й справді пам’ятала про це.

      – Я працював тоді по буднях, відпочивав у вихідні, але торік ми вирішили виходити так.

      – Гм, зрозуміло.

      – А ти студентка? – Він пильно поглянув на мене.

      – Так. Навчаюся на психологічному факультеті.

      – У мене там друг викладає. Можливо, ти навіть знаєш його.

      – Сумніваюся, – збрехала я й відвела погляд. – У нас же багато викладачів.

      – Ну, цього ти точно запам’ятала б.

      – Невже такий особливий? – Я уважно подивилася на хлопця, бо добре знала, що він говорить про того Ковальчука.

      – Він рятівник. – Рома замислився й подивився у вікно. – Допомагає тим, хто вже нічого не хоче в цьому житті.

      – А хіба є такі люди? – Я поглянула на свою обручку й утомлено зітхнула. – Мені час іти.

      – Почекай! – Хлопець різко схопив мене за руку. – Як тебе звати?

      – Марта, – ледь чутно вимовила я, відчуваючи приємне тепло його руки.

      – Тобі личить. – Він усміхнувся по-справжньому, щиро, а потім підвівся. – Не хочеш прогулятися зі мною містом?

      – В-вибач. – Я висмикнула свою руку й пішла з кав’ярні.

      Усе було якось дивно. Рома здавався хорошим хлопцем, але я не могла. Хіба нормально заводити стосунки з іншим, якщо в серці назавжди один-єдиний? Так, він безмежно далеко, але ця обручка нагадує мені його сині очі. Це ніби клятва, що я ніколи його не зраджу.

      Я прийшла на пару за декілька хвилин до її початку й сіла за одну з останніх парт. Того разу Ярина вирішила послухати свою