Гормони. Як тестостерон, ендорфіни і Ко впливають на наше життя. Франка Парьянен

тіла. Адже імунна відповідь переорієнтувалася на захист від зовнішніх шкідників.²⁶ Інші стають тепер офіційно нашою проблемою.

      Якщо ваша імунна система отримує від гормонів повідомлення про стрес і драматичні події, вона перетворюється на Рембо, ухвалює швидкі рішення й намагається самостійно витягувати з себе кулі – за допомогою розкладного ножа й ременя між зубами. Вона забезпечує гарячку, блювання і втому. Усе, що нам потрібно, щоб позбутися від злих чужорідних тіл. У довгостроковій перспективі з цього користі мало, але інтерлейкіну зараз на це начхати. Його робота – зробити так, щоб нам було погано доти, поки не стане краще.

      З тією ж метою, наприклад, він пригнічує гормони щитоподібної залози Т3 і Т4. Бо навіщо розвивати мозок, якщо ми взагалі не знаємо, чи ще залишилася у нас перспектива будь-якого розвитку? Тепер ми знаємо: ви можете донесхочу купувати собі крем Q10, щоб переналаштувати щитоподібну залозу – але якщо через стрес вона і без того малопродуктивна, то вам не допоможе жоден крем на світі.

      Насамкінець інтерлейкін 6 запускає ще одну теоретичну петлю безкінечності: він стимулює вісь НРА, занурюючи нас у ще більший стрес.

      Якщо вам пощастить, ви більше не відчуватимете якихось тілесних симптомів. Адже до внутрішніх проблем, до яких зараз нема діла системі стресу, належить також ваш біль.

Стрес і біль – зараз не до стресу, зараз не до щастя

      – Трясця, трясця, трясця, трясця!

      Джульєтте вистрибує з-за повороту, мало не втративши рівновагу, коли з її лівої руки спав рюкзак, а з правої – фотоапарат. У проході дверей потяга стоїть Лео з двома великими сумками й енергійно махає: «Швидше-швидше-швидше!» Так, начебто помахи хоча б колись комусь допомогли пришвидшитися. Джульєтте, задихаючись, кидається уперед. «Дзень-дзелень». Її очі небезпечно зволожуються, коли вона чує звук зачинення дверей. Дівчина одним стрибком рухається вперед і пролітає вихором крізь усе менший дверний прохід. У повітрі ще встигає виставити наперед камеру, щоб її не затисло. Вдалося! «Бух». Джульєтте з гуркотом приземляється на підлогу (координація ніколи не була її сильною стороною). Дівчина стогне:

      – Хух! Я вже думала, що двері мене просто задавлять і я висітиму по той бік, без тебе і сумок.

      Лео киває на знак згоди.

      – Ти справді була на волосину від цього. Але пробіжка видалася на славу. Як твоя кісточка?

      Джульєтте завмирає. Її погляд мандрує вниз до усе ще забинтованої стопи.

      – Ау-у-у-уч.

      Байдуже. Їм вдалося. Тільки подумати, що б було, якби їм довелося чекати на наступний потяг! Хоча однаково. Вони нахапали більше повітря, ніж є в найбільшій пачці чипсів. Але годі: це вже в минулому.

      Тим, що Джульєтте зараз не стовбичить на вокзалі, а їде у поїзді на літак, варто завдячувати насамперед ендорфінам. Зазвичай її тіло навіть не розглядає можливості бігу в твердих, високих черевиках для мандрівок. Із вивихнутою кісточкою – і поготів. Але воно пішло на такий крок,