Мертва зона. Стивен Кинг

йти пішки три квартали. Крім того, я хочу, щоб у тебе була машина, якщо ти передумаєш про лікарню.

      – Не передумаю.

      – Але це можливо. Можна зайти до тебе викликати таксі?

      – Звісно, що можна.

      Вони ввійшли, і Сара ввімкнула світло, а тоді на неї знову напали дрижаки.

      – Телефон у вітальні. Я приляжу й накриюся ковдрою.

      Вітальня була невелика й функціональна, і від казармового вигляду її рятували тільки крикливі завіски на вікнах – психоделічні за кольором і візерунком квіти, – а також ряд плакатів на одній стіні: Ділан у Форест-Гіллз, Баез у «Карнеґі-голлі», «Jefferson Airplane» у Берклі, «The Byrds» у Клівленді.

      Сара лягла на канапу й підтягла ковдру до підборіддя. Джонні дивився на неї по-справжньому стурбовано. Вона побілішала на лиці мов папір, за винятком темних кіл під очима. Виглядала надзвичайно хворою.

      – Може, мені краще переночувати тут, – сказав він. – На випадок, коли щось трапиться…

      – Наприклад, тріщинка в моєму хребті, завтовшки у волосину? – Вона пригнічено усміхнулася.

      – Ну, знаєш. Буває.

      Зловісне бурчання в животі вирішило за неї. Вона твердо намірилася була закінчити вечір тим, щоб заснути з Джоном Смітом, але тепер уже не випадало. Та це не означало, що він мусить стерегти її, поки вона блюватиме, бігатиме до туалету й перехилятиме пляшечку пептобісмолу.

      – Усе буде добре, – сказала вона. – Я просто з’їла на ярмарку поганий хот-доґ, Джонні. Ти й сам легко міг би отримати такий. Подзвони мені завтра, як у тебе буде вікно.

      – Точно?

      – Так.

      – Гаразд, мала.

      Він не сперечався, а підняв слухавку й викликав собі таксі. Вона заплющила очі. Її колисав і заспокоював звук його голосу. Однією з речей, які їй у ньому найбільше подобалися, було те, як він завжди щосили намагається вчинити правильно, вчинити найкраще, без усілякого самолюбного лайна. Це було добре. Вона була надто зморена й пригнічена, щоб грати в якість соціальні ігри.

      – Діло зроблено, – сказав він, кладучи слухавку. – Пришлють когось за п’ять хвилин.

      – Принаймні ти заробив собі на таксі, – сказала вона, усміхаючись.

      – І маю намір видати щедрі чайові, – відповів він, пристойно зімітувавши коміка В. К. Філдса.

      Він підійшов до канапи, до неї, взяв її за руку.

      – Джонні, як тобі вдалося?

      – Гммм?

      – «Колесо». Як ти це зробив?

      – Удача прийшла, от і все, – сказав він з трохи збентеженим виглядом. – У кожного буває коли-не-коли. Як на перегонах, чи за блек-джеком, чи просто коли підкидаєш монетку.

      – Ні, – сказала вона.

      – М?

      – Не думаю, що в кожного коли-не-коли буває. Це було майже моторошно. Я… трохи злякалася.

      – Справді?

      – Так.

      Джонні зітхнув.

      – У мене інколи бувають такі чуття, от і все. Скільки себе пам’ятаю, відколи був малим. Я завжди добре вмів знаходити те, що люди губили. Як-от із Лізою Шуман у школі. Знаєш цю дівчину?

      – Маленьке сумне мишенятко Ліза? – Вона всміхнулася. – Знаю. Вона прилітає на хмарі розгубленості на мій курс ділової граматики.

      – Вона