Мертва зона. Стивен Кинг

цей вечір на ярмарку.

      – Саро? Саро!

      Вона двічі сплюнула, щоб трохи очистити рота.

      – Я тут, Джонні.

      Він обійшов карусель із гіпсовими конячками, що застигли посеред стрибка. Вона побачила, як він стискає в одній руці пачку зеленуватих папірців, не помічаючи того.

      – Усе гаразд?

      – Ні, але вже краще. Вивернуло.

      – Ох. Ох, Боже. Ходімо додому. – Він обережно взяв її за руку.

      – Ти отримав свої гроші.

      Він глянув на пачку банкнот у руці й механічно запхнув їх до кишені штанів.

      – Так. Частину або все – не знаю. Той здоровань їх перерахував.

      Сара витягла з сумочки хустинку й утерла нею губи. «Ковток води, – подумала вона. – Я б душу продала за ковток води».

      – Треба було стежити, – сказала вона. – Це немало грошей.

      – Знайдені гроші добра не приносять, – хмуро сказав він. – Одне з прислів’їв моєї матері. У неї таких мільйони. І вона смерть як не любить азартні ігри.

      – Непереборний баптизм, – сказала Сара і раптом конвульсивно здригнулася.

      – Ти як? – стурбовано спитав він.

      – Дрижаки, – відповіла вона. – Коли дійдемо до машини, я хочу, щоб пічка гріла на повну і… ох, Боже, зараз знову буде.

      Вона відвернулася від нього і зі стогоном вивергнула слину. Тоді заточилася. Він притримав її обережно, але твердо.

      – До машини дійдеш?

      – Так. Уже все добре.

      Але голова боліла, в роті тхнуло, а м’язи спини й живота ніби повідлипали від кісток, розтягнулися й болюче провисли.

      Вони повільно пройшли разом алеєю, човгаючи тирсою, проминаючи намети, що вже позачинялися й згорнулися на ніч. Позаду них пропливла тінь, і Джонні різко озирнувся, певно, усвідомлюючи, скільки грошей лежить у його кишені.

      То був один з підлітків – десь років п’ятнадцяти. Він соромливо всміхнувся.

      – Сподіваюся, вам покращає, – сказав він до Сари. – Це точно якийсь хот-доґ. Дуже легко нарватися на якийсь непевний.

      – Бге, не згадуй про них, – сказала Сара.

      – Допомогти вам дійти до машини? – спитав підліток Джонні.

      – Ні, дякую. Ми дійдемо.

      – Тоді я пожену, бо вже пора. – Він затримався ще на хвильку, його полохлива усмішка розширилася. – Було дуже приємно побачити, як ви роззули отого.

      Він покрокував у темряву.

      Сарин маленький білий універсал був єдиною машиною, що лишилася стояти в темряві паркінгу; він зіщулився під натрієвою лампою, як занедбане, загублене цуценя. Джонні відчинив для Сари пасажирські двері, і вона обережно сповзла на сидіння. Він заскочив за кермо й завів двигун.

      – Через кілька хвилин прогріється, – сказав він.

      – Нехай. Мені вже тепло.

      Він глянув на неї й побачив на обличчі свіжий піт.

      – Можливо, тебе треба доправити до лікарні, – сказав він. – Якщо це сальмонела, то все може бути серйозно.

      – Ні, мені краще. Я просто хочу доїхати додому й заснути, а тоді