Мертва зона. Стивен Кинг

трохи закопаю живцем?»

      Він усвідомив, що трошечки злякався.

      – Герберте?

      Він розвернувся зі слухавкою біля вуха. Вера стояла на верху сходів у своєму вицвілому коричневому халаті, з волоссям, намотаним на бігуді. На її щоках і лобі затвердів до консистенції гіпсу якийсь крем.

      – Хто це?

      – Я ще не знаю. Мене перевели на очікування.

      – Очікування? О чверть на третю ночі?

      – Так.

      – Це ж не Джонні, га? Нічого не трапилося з Джонні?

      – Я не знаю, – сказав він, намагаючись стримати голос, щоб той не зірвався.

      Хтось телефонує тобі о другій ночі, переводить на очікування, а ти перебираєш родичів і пригадуєш, хто в якому здоров’ї. Складаєш список літніх тітоньок. Перелічуєш недуги дідів та бабів, якщо ще маєш їх. Думаєш, чи не зупинився метроном у грудях одного з твоїх друзів. І намагаєшся не думати, що маєш одного-єдиного сина, якого дуже любиш, ані про те, що такі дзвінки ніби завжди приходять о другій ночі, ані про те, що твої литки вже дерев’яніють і тверднуть від напруження…

      Вера заплющила очі й склала долоні перед худими грудьми. Герб намагався опанувати своє роздратування. Стримувався, щоб не сказати: «Веро, Біблія ясно натякає на те, щоб ти йшла і робила це десь у комірчині». Так він заробив би тільки Милу Усмішку Вери Сміт для Маловірних і Впертих Чоловіків.

      Бувши на очікуванні на телефоні о другій ночі, він не знав, чи витримає саме той різновид усмішки.

      У телефоні знову клацнуло, а тоді інший, старіший чоловічий голос мовив:

      – Алло, містер Сміт?

      – Так, хто це?

      – Вибачте, що вам довелося чекати, сер. Це сержант Меґґс із поліції штату, відділ Ороно.

      – Мій син? Щось із моїм сином?

      Він осів на стільчик у телефонному кутку, не усвідомлюючи цього. Раптом відчув слабкість у всьому тілі.

      Сержант Меґґс сказав:

      – У вас є син Джон Сміт? Без другого імені?

      – Він здоровий? Що з ним?

      Кроки на сходах. Вера стала поруч. Одну мить вона виглядала спокійною, а тоді вчепилася в слухавку, мов тигриця.

      – Що сталося? Що з моїм Джонні?

      Герб висмикнув у неї слухавку, надламавши їй ніготь. Твердо глянувши на неї, сказав:

      – Я розберуся. – Слова, що падали з його губ, були наче вкриті новокаїном. – У мене є син Джон Сміт, без другого імені, так. Він живе в Клівз-Міллзі. Викладає там у старшій школі.

      – Він потрапив в автомобільну аварію, містере Сміт. Його стан надзвичайно важкий. Мені дуже прикро приносити вам цю звістку. – Інтонації Меґґса були формальні, вивірені.

      – Боже мій, – сказав Герб.

      Його думки закрутилися вихором. Колись в армії один великий злий білявий хлопець із півдня на ймення Чайлдресс вибив з нього весь дух позаду бару в Атланті. Герб тоді почувався саме так – знесиленим, з розтоптаними думками, що злиплися в один нікчемний брудний кавалок.

      – Боже мій, – сказав він ще раз.

      – Він помер? – спитала Вера. – Він помер? Джонні помер?

      Герб