Схизматик. Діти Каїна. Тетяна Пахомова

Бачив я це… Стіни тюрми в мій зріст були закривавлені, а трупів – тисячі… – Антон на хвилину замовк. Долонями розтер обличчя, наче хотів змити той спомин. – Митрополит Шептицький нову владу привітав. Сподівалися, що нарешті буде Українська держава. Навіть проголосили її на площі Ринок у Львові. Та не сподобалося то новій владі, дуже не сподобалося…

      – І що, що німці зробили?

      – Та що, тату… За трохи всі зрозуміли, що й вони, як ті поляки, використати тільки нас хочуть: молодь до Німеччини почали забирати, щоб ті рабами там на полях і фермах робили. У владі місцевій поруч з німцями знову всюди поляки, бо більш освічені. Як будемо мовчати, а чи «прошу-перепрошую пана», то й далі лишатимемось не вільними, а підневільними.

      – А ми тут, Йване, живемо й нічогісінько такого не знаємо…

      – Та, – махнув рукою Йван, – якби не отой військовий продовольчий податок, то й навіть би не знали, що десь там війна йде.

      – Запитували ви, тату і вуйку, що робитиму. Як стану токарем зараз, то працюватиму або на поляків, або на німців. Або, як війна закінчиться, то ще й можу стати токарем у Совітів – залежно, хто переможе в тій війні. І не буде мого, розумієте, мого інтересу в жодному випадку – ні-ко-ли… І вашого не буде ніколи. І в Марійки й Богдана теж не буде, – Антон мав серйозний і рішучий вигляд. – Ті люди, що я з ними запізнався… Ми хочемо боротися за державу для українців. І всі ті, хто проти цього, – наші вороги. Ми достатньо чекали, достатньо просили, достатньо терпіли. Ще трохи – і голову нам на нашій землі не дали б підвести. Тепер час жорстокий, і діяти доведеться теж жорстоко. Зброю треба брати в руки. Час сліз і слів вийшов.

      – То у вас, сину, якась армія чи командування є? Де ті ваші сили, Антоне?

      – Командування наше поки під арештом. І сили наші невеликі, тату. Поки ми в підпіллі. Треба трохи вичекати, поки ослабнуть і німці, і Совіти. Та й хапають вони людей просто на вулиці: то вигляд не такий, то до Німеччини на роботу, то жид, то документи не такі. Так що не можна мені на очі потрапляти нікому з односельців. І знати за мене теж нікому не треба.

      – Як же ти будеш, небоже?

      – Так і буду, вуйку. Переживав за родину дуже, мусив прийти. Щоб ви знали, наскільки мені легше на душі стало, як я вас усіх побачив! Тепер знаю, за кого буду стояти в тій боротьбі, – Антон широко всміхнувся, помовчав трохи. – Назад лісами піду, як той вовк-сіроманець.

      Усі помовчали. Кожен про щось своє й невеселе.

      – А нащо їм жидів хапати? Вони що, теж проти німців щось замислили? – спитав Іван. – Бо наших всіх чогось із села вивезли.

      – Їх просто вбивають, вуйку. Довго мучать і вбивають. Чоловіків, жінок, дітей, старих – усіх!

      – Ну а за що? – не міг уторопати Йван.

      – За те, що вони народилися жидами і не подобаються німцям. Важко зрозуміти, правда? – сумно всміхнувся юнак.

      – Чого ж, неважко! – мовив Андрій. – То ще ти, Іване, малий був, тому, може, не знаєш того, від чого насправді наш тато помер. А правда така: приїхали в село