Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану. Олексій Кононенко

ремесла в Хорезмі.

      «Скульптурні зображення голови верблюда неодноразово зустрічалися під час розкопок пам'ятки епохи бронзи Алтин-депе. Знайдена навіть мініатюрна глиняна повозка з головою верблюда (давній художник зобразив запряженого верблюда). Найбільш ранні кістяні останки цієї тварини також зустрічаються вже в епоху ранньої бронзи, 5 тис. років потому, значно раніше, ніж з'являється в Туркменістані кінь. У сучасний період на території Туркменістану розводять одногорбих верблюдів. Археологічні знахідки свідчать, що давнє населення розводило не одногорбих, а двогорбих верблюдів (глиняна фігурка, знайдена в Алтин-депе).

      За зовнішнім виглядом дикі двогорбі верблюди значно відрізняються від домашніх. Вони відносно легші, мають високі ноги і маленькі горби. Двогорбі верблюди мешкають у сухих, але прохолодних регіонах, тоді як одногорбі верблюди – мешканці спекотних засушливих зон. Одногорбий верблюд економічно вигідніший, тому що швидший від двогорбого у ході і має більшу молочну продуктивність. Одногорбий верблюд з'являється на теренах Туркменістану значно пізніше двогорбого».

Н. М. Єрмолова* * *Син Бахаветдіна-ВерблюдаТуркменська казка

      Було це, чи не було, а в минулі часи жив чоловік на прізвисько Бахаветдін-Верблюд, і не було у нього дітей. Одного дня порадився він з дружиною, і вони вирішили продати всю худобу і піти до Кааби. Увечері лягли вони спати, а коли перейшло за північ, якийсь чоловік раптом промовив:

      – Хук хак,[8] гей, Бахаветдіне, чому ти сумуєш?

      Тоді Бахаветдін відповів:

      – Немає у мене дітей, тому й сумую.

      – Бог дасть тобі сина, а ти назови його Маммедджаном, – сказав той чоловік і зник.

      Рівно через дев'ять місяців і десять днів народився у Бахаветдіна син, і його назвали Маммедджаном.

      Бахаветдін, не маючи коштів, подався пасти верблюдів,[9] а сам усе згадував Маммедджана. Коли його синові пішов восьмий рік, почав він гратися з іншими хлопчиками, а ті й кажуть йому:

      – Був би ти хороший, хіба допустив би ти, щоб твій батько пас верблюдів?

      Маммедджан прийшов додому і запитав:

      – Матінко, у мене ж батько є?

      – Є, він пасе верблюдів, – відповідала мати.

      Взяв тоді Маммедджан у руку палицю, захопив із собою перепічку і вирушив на пошуки свого батька. Ішов він три дні і нарешті підійшов до стада верблюдів. Запитав він пастуха:

      – Чиї це верблюди?

      – Бахаветдіна-Верблюда, – відповідав пастух.

      Пішов Маммедджан далі, і знову натрапив на стадо. Дивиться він – збоку біля стада сидить якийсь старий і годує борошняною бовтанкою стару верблюдицю. Підійшов до нього Маммедджан, привітався, і старий йому відповів. От сіли вони, і старий почав запитувати хлопчика:

      – Звідки ти і куди йдеш?

      – Мій батько пішов пасти верблюдів, і я йду до нього, – відповідав хлопчик.

      – Хто ж твій батько? – знову запитав старий.

      – Мій батько Бахаветдін-Верблюд, а мати

8

«Хук хак!» (араб. букв, «він бог», «він істина») – вигук дервішів.

9

Пастухи Туркменії, які займалися відгінним скотарством, більшу частину часу були відірвані від своїх родин. Робота пастуха вважалася важкою (вони жили в землянках і куренях, подовгу буваючи під відкритим небом і страждаючи від спеки, дощів та морозу) і небезпечною (постійно доводилося захищатися від хижих звірів та грабіжників).