Апостол черні. Книга 1. Ольга Кобылянская

годинникар і зморщив якось турботно чоло.

      «Так».

      «Ти, здається, дуже скоро справився з собою».

      «Нема часу. Я одинак. У вас три доньки – а щонайважніше, я вже знаю, що хочу. Донедавна не був того певний, а тепер вже знаю».

      «Я не знаю, що ти вже знаєш, але я кажу тобі лиш те, що доля чоловіка є та, що він має свою пайку в віковічнім тягарі праці. Не забудь заскоро й за свій народ. Не забудь і за богослов’я. Ти вбогий хлопець і твоя область буде сам чистий народ».

      «Народ, народ, батьку. Іменно, народ, – відповів син квапно. – Але заким до нього може й справді діб’юся – піду в світ. Військо, дисципліна – інший світ… далі подорожування і… але про те все ще не час говорити». І з тим вийшов з хати.

      Батько підпер голову в руки й сидів довший час мовчки. Відтак, протерши чоло й очі, неначе відсунув тим рухом якусь заслону з-перед очей, сказав вголос: «Чи я мав сина?» Донька глянула поважним поглядом на батька, яким глядів іноді й брат, опісля підвелася нечутно з свого місця й приступила до нього. Без слова взяла його руку й зложила на ній поцілунок. «І сина маєте, й доньок маєте, тату», – сказала.

      «Дякую тобі, моя дитино», – відповів.

      По часі мовчання сказав: «Який він тепер є, я знаю, який ще може стати, ніхто не знає. Поїде в велике місто, в море людей і я побоюся, що воно приправить його там не на дріжджі для свого народу, свого хатнього окруження, а на кар’єровича, матеріаліста, безідейника, кав’ярняника, фігуру, яких є велика часть з наших синів за границею, а се… я б волів не дожити».

      «Ви бачите примари, тату», – відповіла Зоня.

      «Може. Бо я б хотів іншого сина оставити по собі нашому суспільству».

      Вона не обзивалася більше, лиш зайнялася дальше перерваною працею, а батько сидів ще довго над своїми годинниками, але чи працював, вона не знала.

      В кімнату неначе щось вступило. Важке, чуже, й умістилося вигідно коло старого майстра. Годинники, здавалося, протестували проти того. Всі загомоніли враз. А один, найбільший з них, вдарив якусь годину. Рівно, поважно, сумно.

      Зоня підняла голову й поглянула на нього, а від нього на батька.

      Він був такий чудний сьогодні.

* * *

      Се діялося перед полуднем.

      По обіді був в кімнаті, де пересиджував і студіював по більшій части молодий Юліян, рух.

      Два саквояжі стояли відчинені й він, сестра, а тут і там мати укладали в них, що потрібне на довгу відсутність. Убрання, білля, книжки й т. п.

      Того всього не було багато, але помимо того пакування йшло якось розсіяно й пиняво. Сестри і мати були зворушені несподівано скорим від’їздом любимця й, хоча одна перед другою затаювали свій жаль, вони й без сліз плакали.

      «Не думала я, синку, що ти виробиш мені такий жаль і покинеш нас так скоро по матурі. Гадала виїдеш трохи кудись в гори й вернеш назад, а тут приїхав чужий добродій і на цілі вакації забирає тебе. Опісля пожере тебе військо – та се хоч мусить бути.»

      «Що ж, мамо, так склалося», – відповів Юліян, вспокоюючи.

      Він не сподівався, що його від’їзд викличе таке зворушення в хаті. Особливо, що