Апостол черні. Книга 1. Ольга Кобылянская

було й для України непремінно потрібне. «Для України!» – кликав його молодий голос.

      Але ніхто не чув той оклик в молодих грудях. Тут, де вона була лиш дрібонькою жменькою дрімучого елементу.

      Час від часу намовляли його в хаті до богослов’я.

      «Пішов би з дому, – говорив батько – осівся б де-небудь „апостолом черні” без турбот і клопотів для батька й матері, трудився б для свого упослідженого народу, жив би й сам попри него, став би зразком культури у своїй окрузі, у своїм змислі й не жив би марно».

      «А я б лиш здалека благословила одинока й ловила б слова про те, як йому поводиться й чи любить і шанує наш селянин свого апостола! – докінчила мати. – Відтак, колись нехай би вже він поблагословив свою матір до вступу у вічність».

      Та його власні молоді мрії оставались поки що без виразних контурів і рішучих вирішень і були у більшости противні тим його родичів.

* * *

      Повний охоти до життя, він чувся й іноді ніби непоборимий в захваті до борьби з життям за здобування своєї, хоч неясної, мети, з іншим разом мав він в своїм вісімнадцятьлітнім віку часи, де неначе жив лиш мріями. Се було тихими, зористими ночами, літом чи зимою, де здавалося йому, що зливався з ними в одно й не тямивсь майже, чи знаходився він в сні, чи на яві. Мріяв з розплющеними очима про такі самі якісь ясні, місячним світлом, ніби фосфором, пронизані ночі, повні чудного настрою, в котрих ніби перетворювався в здобуваючого великого сина України.

      На якім полі?

      Се він вже не знав.

      По разові знову опановував його меланхолійний настрій, що виникав з питання, чи дійде він без перепон до мети? Чи буде філологом, чи адвокатом? Що ждало його в життю? Щастя? Смуток? Психічного терпіння він уникав, бо воно так само паралізувало, як убожество, через яке мусів не одного хосеного і збагачуючого свідомість зрікатися. Одначе з-помежи того неясного, меланхолійного хаосу, віщуючих і негативних зворушень, здоймалася перед його уявою, неначе зімля, неначе з серпанку, не чия інша, а його власна голова, котра впевняла чим-то з свого обличчя, що він переможе.

      Але як не раз вже, так і тепер, не добулася повна відповідь з глибини його нутра на поверхню порішень, а осталася й надалі непевним миготінням до часу зрілого моменту. Опам’ятовуючись, отрясався з похмурим чолом проти себе самого від таких фантастичних ферментацій, засуджуючи їх, як наслідки читання поза північ модерних авторів, а межи ними данських і російських – і вертався до улюблених класиків, кращих народів, особливо до великого німця Ґетого і Шекспіра; або шукав великих моментів в українській історії, де велася завзята боротьба за рідну землю і за переслідування ворогами українського народу. Коли ними наситився, і мов по проходах по чистилищу наче віднаходив згублений, а правдивий, свій ґрунт, на якім почував своє призначення діяльности, зрівноважувався і йшов в науці далі.

* * *

      Послідні вакації Юліяна, котрі мав перебувати в горах на Б. у своєї тітки, випали