Апостол черні. Книга 1. Ольга Кобылянская

й так. Може, я дивак. Але такий я є. Понурий, строгий, як батько. В нього вдався».

      «З чутливим, замкненим серцем нашої матінки, – докінчила любим усміхом сестра. – Ах, як дуже буде тебе колись любити та, що ти її вибереш серцем».

      «Дякую. Як буду попом на фамілійне бажання?» – спитав він, обійшовши її слова і усміхнувся свавільно, що незвичайно окрасило його молодечі правильні риси.

      «Нехай би й попом…»

      «Попом, а може, й філологом, – поправила авторитетно наймолодша сестра. – І се так можливо. Не правда?»

      «Правда. Може, й так, а може, й цілком інак».

      «Тобі б уже час і залюбитися, брате».

      «Ще чого б не стало. Доста мені вас всіх у серцю, а не то ще когось там, – відповів, – не годен буду понести стільки добра».

      «Тоді стрясеш нас, як горішки з гіллячок, і останеться лиш вона одна в тебе. Уявляю собі, що се буде якесь чудо природи», – докінчила Марія.

      «Ні, радше якась Антігона, що нас всіх своїм античним розумом і героїзмом поб’є, – пояснила Оксана. – Юліян любить все, що класичне, укінчене, то, може, йому припаде таке, що лише з лірою буде ходити й до великих діл покликати».

      «Не чіпайте Антігону, бо се була гарна й славна постать грекині-патріотки. Та не пророкуйте, бо…» – і брат усміхнувся, погрозивши пальцем.

      «А як справдиться… Гм?»

      «Гм? та й буде гм…»

      Батько й матір увійшли в хату. Над’їхала карета молодого дідича й треба було закінчити пакування.

      Вмить все споважніло. Син був готовий до від’їзду; закинув пальто наопашки, й приступив до батька. Прощався.

      «Не запрацьовуйтеся, тату, й до побачення. Розуміється само собою, що я перед від’їздом до війська буду вперед ще у вас».

      «Будь, сину. Ми старі», – відповів сей коротко.

      Мати німо притиснула сина до грудей.

      «Не спаношися, дитинко», – прошептала, бо голосного голосу десь забракло.

      «Ех, мамо…» – вирвалося йому з уст і він схилився аж надто низько, щоб поцілувати матір в руку.

      Відтак звернувся до сестер. Вони стояли поблідлі, німі й лиш мовчки подали собі з братом руки. В присутности батька, звикли не оказувати сильніші почування. «Чого?» – був би спитав.

      Годинникар випроводив сина аж до хвіртки, за ним мати, а сестри повибігали в сад… там ніхто їх не бачив…

* * *

      «Він перший раз виїхав надовго з хати», – обізвалася мати, вертаючи в порожні кімнати, здавленим голосом.

      «Треба привикати до його відсутности. Се тепер починається», – відповів годинникар коротко й, не звертаючи до неї обличчя, зайшов хутко до своєї працьовні.

* * *

      Ввечері вийшла мати з одною донькою в справунках шитва й гаптування, котрими постійно займалися й заробляли, а молодші Марія й Оксана остали вдома. Тишина панувала округ їх чистенької хати і в вечірнім легкім сумерку здавалася вона ще білішою. По від’їзді брата забракло сестрам теми до розмови. Ходили, снувалися, ніби дошукувалися чогось-то, і все наново вертали до нього, а остаточно – вмовкли. По часі вийшли обі з кімнати. Надворі стояв погідний