Апостол черні. Книга 1. Ольга Кобылянская

бабуню дуже любить і бабуня за нею пропадає, але бабуня – вона урвала й не докінчила речення. Завваживши, що він не звертав своїх очей з її лиця, мов вижидав якогось пояснюючого закінчення, додала: «Бабуня нещаслива. В тім річ і через те вона буває іноді сумна». Коли вона, бабуня, має знов свої хвилі, де стає щасливою, то тоді буває така несказанно ласкава до всіх і мудра, що ніхто її в доброті серця, мудрости, благородности й характеру не перевищав. Сказавши се, вона встала живо.

      «Тепер підемо далі».

      Він поглянув на свій годинник і на дівчину й пішов мовчки за нею. Її несподіване поведення з його рукою відобрало йому наче рівновагу. Він не знав, як вести розмову, і його гадки опинилися коло своїх сестер. Ви дорогі, вірні за хмарами білого полотна, що знов за кроснами при килимках, що се за дівчина отся, котра не розуміється на любові між сестрами й братами? Він не розуміється на таких: півдитина, півдоросла, учениця… з словами поважними, а одна, – що ти за одна, Ева?.. Ех! Вона, мов ясний мотиль, двигалася граціозно, майже нечутно з місця на місце перед ним, вказуючи то якесь особливе овочеве дерево, то знов якийсь заграничний кущ або квітку, плекану нею, та на гнізда на дереві, котрі стерегла очима – аж опинилися перед двома березами, ростучими так близько коло себе, що сказавбись природа уставила, в виді білої деревини, близнюки. Тут висіла меж ними на сильних шнурах гойданка.