Апостол черні. Книга 1. Ольга Кобылянская

яка мов нерішимо станула, усміхнувся й спитав: «Пізнаєш сього пана?»

      «Так. Се ж він», – відповіла. А опісля, приступивши близько стола, коло котрого стояв тепер гість і сиділи родичі, дивилася через хвилину на нього, не промовляючи ні слова. Стрінувшись з його очима, її очі втекли з його обличчя й спинилися на його руках, наче шукали на них якихось слідів. Але не найшли нічого.

      Юліян сів назад на своє місце, попроханий до того матір’ю і, зсунувши попіл з своєї папіроски, продовжував розпочату бесіду з о. Захарієм про новий спорт.

      Так. Евині очі не найшли нічого на руках гостя. Вони були в нього гарні, сильні, як бувають у всіх добрих гімнастів і спортсменів, а при тім плекані й гнучкі. «А такі були тогди закривавлені», – думала й дивилася дальше на них, які з білих манжет то більше, то менше визирали й рухалися.

      Вона заховувалася мовчки й прислухувалася розмові. Юліян говорив спокійно, виразно і його слова наче висковзувалися з його уст. Ева заслухалася в його голос, як заслухаються любителі музики в звуки інструмента, подаючися або ухиляючись від його музики.

      Чи він вже знає всю тутейшу околицю, спитала їмость?

      Майже. В перших кількох днях ознайомлювано його з нею.

      Був, певно, й над ставом і купався?

      О, так. Над ставом. Якраз не через купання, він не є любителем спокійної води, але були з Едвардом. Їздили в ліс, а там вже не могли не бачити ставу. Опісля й купався в нім. Він великий. Дійсно, ліс і став – се найкращі точки в Покутівці, які пізнав дотепер.

      Найкращі місця лісу й ставу то безперечно Ева знає, – докинула їмость. – Вона то в лісі, то над водою літом.

      Юліян поглянув на дівчину.

      Так матері здається. Вона знає лиш ті місця добре, що в сусідстві їх саду, а далі – що до лісу менше. Сама не любить в глубінь лісу ходити. Але вона його навчить веслувати, якби він хотів цього навчитися.

      Вона?

      Юліян зчудувався, підсуваючи легко брови, наче роздумував, а відтак всміхнувся.

      Дівчина змішалася, бо його очі спинилися на її чолі.

      Вона вміє.

      І він вже вміє.

      Так скоро навчився.

      Порозуміти треба.

      Ах, то він, певно, лиш поверхово вміє. Бо вона вміє поважно й навіть тоді веслує сама, коли й вихор здіймається й розбурхує дико поверхню води. Не один з гостей, що перебував в Покутівці й пробував сього, впевняв, що се тяжко.

      Він усміхнувся.

      Наколи вона не вірить, то колись повеслують навперейми. Він так був запалився, зараз в першім часі свойого побуту, до веслування, що брав і ясні вечорі до помочи. Ґазда Матвій вчив його. В дворі казали, що він найліпше в селі веслує. З нього сміявся Едвард і другі в дворі й питали, чи він не схоче часом рибальством зайнятися… але се його зовсім не тривожило. Побирав лекцій у Матвія, доки не навчився. Звичайно, про якесь перфектне знання не може говорити, бо Покутівка ні моря, ні великої ріки не має.

      Їмость і о. Захарій усміхнулися.

      «Я ніччю ще ніколи не веслувала, – сказала дівчина. І звертаючись через плечі до матері, додала: – Я б також