Апостол черні. Книга 1. Ольга Кобылянская

– спитала.

      Він сказав, о що розходиться, і в кінці додав: – Чудно. Перший раз в житті мені таке трапляється.

      Донька поглянула на батька й звернулася назад до свого заняття. Вичищувала годинники, розбирала їх, складала назад до себе приналежні частини, а в потребі й доробляла поодинокі, віддаючи остаточно справлену річ під батьківську контролю.

      Нараз хтось застукав у двері й, не вижидаючи на запрошення зсередини, увійшов. Се був Юліян.

      Здавши матуру з якнайліпшим успіхом, він приніс свідоцтво і поставив перед батьком на стіл. Був ще в святочній одежі й виглядав поважно.

      Від часу бурхливої сцени, батько й син оминали себе, неначеб се мало стерти всю тоді викликану, обопільну вразу. Оба ожидали сьогоднішньої днини, відчуваючи, що перша стріча по матурі викличе якісь рішучі відносини між ними й надасть певний керунок у тім вигляді, а з тим і на будуче.

      Батько переглянув швидким оком ноту й, віддаючи йому свідоцтво, сказав:

      «Я тебе неґратулюю, сину. Я сього від тебе сподівався. Ти се вчинив в першій мірі собі, а з тим мені вдоволення». При тих словах подав йому руку й, коли сей уклав свою молоду правицю в батькову, він стиснув її щиро. В очах Юліяна заблис промінь, і він хотів покинути кімнату, однак батько задержав його.

      «Випроси собі щось у твого батька, Юліяне. Я бажав би тобі сьогодні щось миле вчинити».

      Син станув. За його чолом щось заворушилося, а й по міміці його темних брів було видно, що він думав живо. Раз був його погляд і сестрі промайнув. Батько, замітивши се, усміхнувся: «Не можеш?»

      «Противно. Я лиш хотів, щоб ви моє бажання самі вгадали».

      «Пусте. Кажи! Опісля і я собі щось від тебе випрошу».

      «Моя просьба до вас тату: щоби ви, як мене не стане в вашій хаті, не брали нагая в руки».

      В хаті стало тихо.

      Годинникар поглянув на сина. Сей стояв перед ним поважний і підняв очі. Сі очі темно отінені в сій хвилі не благали, але – рішали.

      Батько притакнув мовчки головою.

      Він схилився й так само без слова притиснув батькову руку до своїх уст:

      «Скажіть, тату, щоб я для вас вчинив?»

      «Дві річі, мій сину. Одно: в карти не грати, а друге – довги не робити».

      Юліян в першій хвилі всміхнувся, але надумавшись, відповів: «На перше даю слово, але на друге можу лиш з застереженням дати. Я не певний, в які моменти мене поставить життя. Можу приректи, що не з легкодушности вчинив би їх».

      «Держи слово», – і вдруге подав йому руку.

      І мов переходячи по тім до денного порядку, спитав: «А тепер, який факультет? Філологія чи богослов’я?»

      «Наразі нічого. Хоч я впишуся, може, на філологію».

      «Може…?» – батько підсунув брови вгору й мав вже щось нове на устах, коли Юліян, вгадуючи хід думок батька, витягнув з грудної кишені білет, подав його батькові.

      «Від батька Едварда Ґанґа, тату».

      «Що він пише?»

      «Читайте! Мені зміст білету ще з-перед матури відомий, – сказав. – Я мовчав,