Крилата смерть. Говард Филлипс Лавкрафт

нарешті зі страхом, що зачаївся. Вирішивши повзти у напрямку будинку, я відважно протиснувся у вузьку нору і, звиваючись, хутко поповз уперед у цілковитій темряві, лише іноді освітлюючи собі шлях ліхтариком, який тримав перед собою.

      Немає слів, щоб описати загубленого в надрах землі чоловіка, описати, як він повзе, звиваючись, дряпаючись грудками глини, із задушливим хрипом прокладає, мов шаленець, шлях серед витків нічного мороку, не маючи уявлення ні про час, ні про наслідки своїх дій, не знаючи ні напрямку, ні остаточної мети. Це було за межами людського розуміння, але саме так я і вчинив. Я повз так довго, що забув своє минуле життя, перетворившись, здавалося, на істоту з темних глибин – крота або хробака. Лише випадково, після тривалої перерви, я увімкнув ліхтарика, про який зовсім забув, і нерівна глиняна поверхня нори, що тяглася удалечінь, зловісно засвітилася.

      Якийсь час я повз в одному напрямку, тепер уже економлячи батарейки, але потім прохід різко звернув угору. І раптом попереду я несподівано побачив щось на кшталт двох палаючих у темряві бісівських копій мого згасаючого ліхтарика. Світло, яке випромінювали вони, гіпнотично подіяло на мене, пробуджуючи якісь розмиті спогади. Замість того щоб відсахнутися, я мимоволі завмер. А очі все наближалися. Я не міг розрізнити увесь вигляд істоти, якій вони належали, зате добре бачив її кігті. Оце було видовище! Раптом над моєю головою почувся віддалений гамір. Це був відгомін грому, що незабаром посилився до оглушливого гуркоту. Отже, я суттєво просунувся вгору й опинився зовсім близько до поверхні. Грім гуркотів, а очі лупали на мене з тупою злістю.

      Дякувати Богові, я тоді не знав, що це було, інакше, мабуть, від страху віддав би Богові душу. Мене врятував грім – один із того гуркоту, що збудив цю жахливу тварюку: після важкої паузи з невидимого неба звалився оглушливий удар, що затряс гори. Таке тут траплялося й раніше, про це свідчили порепана земля, глибокі провалля й оголена гірська порода. Блискавка з люттю циклопа вдарила в землю прямо над пекельним підземним переходом, приголомшуючи мене і майже відбираючи мені свідомість.

      Земля тряслася й ворушилася, я ж безпорадно кидався в ній, поки мене не випхало на поверхню. Я лежав із мокрим від дощу обличчям. Пейзаж навколо був мені знайомий – крутий південно-західний схил, майже позбавлений рослинності. Спалахи бурі, що полум’ям охоплювали грозове небо, освітлювали понівечену землю і те, що лишилося від дивовижного низького пагорба, який раніше, химерно звиваючись, тягнувся сюди від лісистої частини гори. Озираючись навколо, я не міг збагнути, звідки мене викинуло і як я вивільнився зі згубної пастки? Сум’яття у моїй голові не поступалося хаосу природи, і коли на південному схилі спалахнула сліпуча багряна заграва, я іще не усвідомлював, чого мені вдалося уникнути.

      Втямив це лише за два дні по тому, коли скватери мені розповіли, що означав той спалах яскравого полум’я. Ось тут мене й охопив справжній жах – більший, ніж при зустрічі у підземеллі