Крилата смерть. Говард Филлипс Лавкрафт

гуркотів щосили, і я приступив до подальших, спланованих раніше дій. Насамперед прикріпив до карниза великого вікна три принесені із собою мотузяні драбини, спершу переконавшись, що вони сягають землі. Потім ми втрьох притягли із сусідньої кімнати масивне ліжко і приставили його упритул до вікна. Накидавши хвої, ми влаштувалися на ньому зі зброєю. Двоє дрімали, один чатував. Звідки б не з’явився демон, відступ нам був забезпечений. Якщо він з’явиться ізсередини обійстя, ми скористаємося мотузяними драбинами, якщо іззовні – відступатимемо коридорами. Виходячи з уже відомого нам, вирішили, що навіть у найгіршому випадку демон довго не переслідуватиме нас.

      Я не спав із опівночі до першої години, але потім, незважаючи на зловісну атмосферу будинку, вибите вікно та грозу, що наближалася, відчув непереборну сонливість. Я лежав посередині, Джордж Беннет – біля вікна, а Вільям – ближче до грубки. Беннет спав, схоже, не зумівши впоратись із тією протиприродною сонливістю, яку відчував і я. Чергував Тобі, хоча і він також куняв. Цікаво, що увесь цей час я в напівдрімоті все ж не зводив очей із грубки.

      Наростаючий гуркіт грому, мабуть, вплинув на мій сон, бо навіть за той короткий відтинок часу, що я дрімав, мене долали апокаліптичні картини. Мене розбудив сильний стусан у груди – той, хто спав біля вікна, мимоволі штурхнув мене. Іще не зовсім прокинувшись і не зорієнтувавшись, спить Тобі чи ні, я відчув щось недобре. Ніколи раніше мені не доводилося так чітко відчувати майже фізичну близькість зла. Усе ж я забувся знову, але з безодні снів мене видер цього разу несамовитий, сповнений відчаю лемент, із яким не могло зрівнятися ніщо, що я чув упродовж життя.

      Здавалося, що цей зойк вирвав усі потаємні страхи і біль людської душі, яка опинилася біля самої брами небуття. Я прокинувся у болісному страху, що накочував хвилями, з відчуттям, що мені зазирає в обличчя найкривавіше безумство зі знущальним оскалом сатанізму. Було темно, але порожнє праворуч від мене місце засвідчило, що Тобі зник. Важка рука сусіди ліворуч усе ще лежала на моїх грудях.

      Пролунав оглушливий удар грому, що струсонув усю гору, вогняна блискавка проникла у найпотаємніші куточки розвалених гробівців і розколола надвоє найстаріше серед скособочених велетенських дерев. У зловісному відблиску жахливого спалаху приятель, який лежав поруч, різко схопився. Його тінь упала на грубку, на яку я витріщався. Господи, що я побачив!.. Те, що я залишився живий і неушкоджений, – незбагненне диво. Тінь належала не Джорджу Беннету або якійсь іншій людині, а мерзенному чудовиську, що постало із самих глибин пекла, безіменному, безформному й огидному створінню, яке неможливо собі уявити чи описати. За мить я вже зостався у приміщенні сам-один, тремтів від переляку і бурмотів казна-що. Джордж Беннет і Вільям Тобі кудись зникли, не залишивши після себе навіть слідів боротьби. Більше про них ніхто не чув.

      II. Прогулянка в грозу

      Після жахливих подій у загубленому серед лісу загадковому