Крилата смерть. Говард Филлипс Лавкрафт

колодязя виднілися лише стіни та вікна, хіба що іноді, якщо майже вибратися з вікна назовні, можна було побачити крихітні зіроньки, що пропливали повз.

      А позаяк мури та вікна рано чи пізно можуть звести з розуму людину, котра багато читає і багато мріє, то мешканець цього покою звик щоночі висуватися з вікна, щоб хоч краєчком ока побачити щось, що не належить до земного світу з його сірими багатоповерховими містами.

      За багато років він став давати імена зорям, що повільно пливли, і проводжати їх зацікавленим поглядом, коли вони, на жаль, вислизали геть, поки його очам не відкрилося багато такого, про що пересічні люди й не підозрюють. І ось однієї ночі, здолавши майже бездонну прірву, жадані небеса спустилися до вікна цього чоловіка і, змішавшись із повітрям його кімнати, зробили його частиною їхніх казкових див.

      У його покої з’явилися непокірні потоки бузкової півночі, що виблискували золотими краплинками, туди вихором увірвалися клуби пилу та вогню з позамежних сфер із таким запахом, якого на землі не буває. Наркотичні океани шуміли там, запалені сонцями, про які люди не мали ні найменшого поняття, і в їхніх немислимих глибинах плавали небачені дельфіни та морські німфи. Безголоса й безмежна стихія охопила мрійника і забрала його з собою, не торкаючись тіла чоловіка, котрий нерухомо завис на самотньому підвіконні, а потім багато днів, яких не злічити земним календарям, потоки з позамежних сфер ніжно несли чоловіка до його мрій, до тих самих мрій, про які людство давно забуло. І ніхто не знає, скільки тимчасових циклів вони дозволили йому спати на зеленому, підігрітому сонечком березі, овіяному ароматом лотосів і прикрашеному їхніми багряними зірками.

      Кохані мерці

      ^{(У співавторстві з К. М. Едді-молодшим)}

      Зараз північ. Ще до світанку мене знайдуть і запроторять до казематів, в яких я нидітиму до кінця своїх днів, змордований невгамовною жагою, доки не приєднаюся нарешті до своїх коханих мерців.

      Я сиджу в смердючій ямі, що утворилася на місці стародавньої могили; письмовим столом мені слугує потерта, знищена часом надгробна каменюка, що завалилася; нічну темряву розсіює лише сяйво зірок і тоненького місяця-молодика, однак я бачу все ясно, як удень. Навколо, куди не кинь погляд, схожі на похмурих чатових і сторожів занедбаних могил, стоять похилені надщерблені надгробки, наполовину сховані в густих заростях смердючого цвинтарного бур’яну. Над ними всіма велично височить у сірувато-синє небо стела, що звужується догори, немов якийсь примарний вождь лемурійської орди. У повітрі завис хвороботворний сморід цвілі та сирої перегнійної землі, але мені він видається райськими пахощами. Тут панує мертва тиша, врочиста і страшна. Якби я мав можливість вибрати собі місце для життя, то оселився б у самому центрі ось такого міста мертвих, бо близькість гнилої плоті та кісток, що розсипаються на порох, наповнює мою душу екстатичним захопленням, змушуючи застояну кров стрімко бігти жилами, а мляве серце – збуджено калатати