Крилата смерть. Говард Филлипс Лавкрафт

але з часом усвідомив, що помилився. Переконавшись, що грози несприятливо діють на його судини, чоловік вибудував собі ще й підвальне приміщення, куди спускався щоразу із наближенням бурі.

      Про нащадків Ґерріта Мартенса відомо іще менше, ніж про нього самого. Вони ненавиділи все англійське і цуралися тих колоністів, котрі прийняли нові порядки. Їхнє життя минало у суворій самоті, й, за чутками, ізоляція кепсько позначалася на їхніх розумових здібностях і мові. В усіх членів родини була спадкова особливість – різнокольорові очі: одне блакитне, а друге каре. Їхні контакти із зовнішнім світом слабшали з кожним роком, вони навіть дружин брали собі із власної челяді. Численні нащадки роду стали явними виродженцями. Одні, спускаючись у долину, змішувалися з метисами і вливалися у те середовище, яке постачало скватерів. Інші, навпаки, не покидали родове гніздо, похмуро плекаючи свою відокремленість від решти світу і дедалі чутливіше реагуючи на грози.

      Більше про життя цієї родини стало відомо від молодого Єна Мартенса – його бурхливий темперамент привів юнака до війська колоністів, коли чутки про з’їзд в Олбені досягнули Гори Бур. Він першим із нащадків Ґерріта Мартенса побачив світ і коли за шість років повернувся додому, то став об’єктом ненависті родичів, котрі вважали його чужинцем, хоча у нього, як і у всіх Мартенсів, були різні очі. Та й сам він насилу витримував тепер дивні, сповнені безглуздих забобонів порядки в родині; не викликали у нього колишнього захвату і грози в горах. Усе кидало його в зневіру, і чоловік часто писав до приятеля в Олбені, що має намір покинути рідну домівку.

      Навесні 1763-го Джонатан Ґіффорд, товариш Єна Мартенса, котрий жив в Олбені, давно не отримуючи від нього листів, стурбувався, тим більше що знав про складні стосунки і часті чвари у маєтку Мартенсів. Зважившись особисто переконатися, що там усе гаразд, він вирушив верхи в гори. Із щоденника чоловіка випливає, що до Гори Бур він дістався 20 вересня. Прибульця вразила старість будівлі, але ще більше – похмурі різноокі Мартенси з їхніми дикими, звіриними звичками; вони й повідали йому ламаною, сповненою гортанних звуків англійською, що Єн наказав довго жити. За їхніми словами, ще минулої осені його вколошкала блискавка. Поховали його тут же, неподалік від зарослого бур’яном саду; господарі показали гостю й могилу – голий горбочок без будь-якого пам’ятника. Щось у поведінці Мартенсів стривожило Ґіффорда і викликало його підозри. За тиждень він таємно повернувся у ці місця з лопатою та киркою. Розкопав могилу й побачив те, що й сподівався: череп його приятеля був жорстоко розкроєний у кількох місцях. Повернувшись до Олбені, Ґіффорд порушив проти Мартенсів кримінальну справу, звинувачуючи їх у вбивстві родича.

      Хоча прямих доказів забракло, чутки про вбивство поширилися округою, і відтоді Мартенсів піддали остракізму. Ніхто не хотів мати з ними справу, а від самого будинку намагалися триматися якнайдалі, вважаючи його проклятим місцем. Мартенсам усе ж вдавалося