Крилата смерть. Говард Филлипс Лавкрафт

гострий розум і здоровий глузд. Більше того, його порада не поспішати і ретельно вивчити всі історичні та географічні свідчення, пов’язані з маєтком Мартенсів, була напрочуд корисною. За його ініціативи ми нишпорили всією околицею у пошуках інформації про таємничу родину Мартенсів і знайшли чолов’ягу, котрий мав деякі вельми красномовні документи. Ми багато спілкувалися з тими гірськими жителями, котрі не втекли від усіх цих лих у спокійніші місця, а також методично й скрупульозно обстежували ділянки, про які особливо часто згадувалося в леґендах скватерів.

      Спершу результати наших пошуків були незбагненні для нас самих, хоча при ретельному аналізі дещо все ж вимальовувалося. Найголовніше – більшість жахливих подій ставалися неподалік від покинутого обійстя або похмурого лісу з разюче рясною рослинністю, що його оточував. Були, щоправда, й винятки, наприклад, згадана мною жаска пригода трапилася на відкритому місці, далеко від маєтку та зловісного будинку.

      Щодо природи й зовнішніх ознак зачаєного страху, ми нічого не могли добитися від темних і заляканих жителів гірських хатинок. Вони називали його то змієм, то велетом, то демоном, які прилітають разом із громом, то кажаном, то хижою птахою, то деревом, що крокує. З усього цього ми виснували, що це живий організм, дуже чутливий до електричних розрядів, і хоча в деяких оповідках йому приписували крила, все ж його нелюбов до відкритих просторів свідчила про те, що пересувається створіння по землі. Єдине, що порушувало стрункість нашої теорії, то це здатність істоти переміщатися з величезною швидкістю: тільки так вона могла вчинити всі приписувані їй дії.

      Пізнавши скватерів ближче, ми навіть полюбили їх. Це були примітивні створіння, котрі опускалися дедалі нижче еволюційною шкалою через погану спадковість і задушливу ізоляцію від решти людства. Хоча вони й остерігалися нових людей, та незабаром прикипіли до нас і дуже допомогли, коли ми у пошуках зачаєного страху поламали перегородки у старовинному будинку й облазили всі зарості навколо нього. Вони, щоправда, одразу сумнішали, коли ми просили допомогти нам знайти Беннета і Тобі, бо їхній власний досвід засвідчував, що жертви страху зникають назавжди. Ми ж, знаючи, скільки загинуло їхніх нещасних земляків, передчували, що на цьому справа не скінчиться, й чекали подальшого розгортання подій.

      Однак до кінця жовтня нічого не сталося, і це дуже нас спантеличило. Стояли тихі спокійні ночі, мабуть, тому дрімала і зла сила. Нічого не знайшовши в будинку та його околицях, ми стали схилятися до думки, що зачаєний страх – нематеріальна субстанція. На жаль, прихід холодів міг зруйнувати всі наші плани: помітили, що взимку демон поводиться сумирніше. У наметі, який ми встановили у покинутому маєтку, що часто відвідував страх, запанувало тривожне очікування.

      Це селище з поганою репутацією назви не мало, хоча й існувало здавна, притулок у розщелині між двома височинами – Коун-маунтин і Мейпл-гіл. Воно стояло ближче до Мейпл-гіл,