Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Претендент на престол. Владимир Войнович

як брудна скатертина, газетним аркушем, вишукував загостреним олівчиком це саме слово і ворушив губами, підраховуючи.

      Ні, звичайно, за час роботи в пресі Єрмолкіну довелося зустрічати всіляких людей. Траплялися і відчайдушні зірвиголови, котрі чи то по молодості, чи то за відсутністю журналістського нюху гарячкували, доходячи до кощунства, а чому, мовляв, саме дванадцять, а не вісім чи навіть не сім? У таких випадках Єрмолкін лише похитував головою і сумно усміхався: ех, мовляв, молоде-зелене, високо злетиш, низько сядеш. Деякі й сідали, і вельми низько, і не за те, можливо, що вживали якесь зі слів рідше, ніж належало, а тому, що, засумнівавшись в одному правилі, людина неодмінно поширює свої сумніви далі, потім важко бува зупинитися.

      Отже, Єрмолкін розпочав з передовиці. Сьогоднішня передовиця була надіслана згори, правити її Єрмолкін не міг, не рахуючи, звичайно, граматичних помилок. Все ж, водячи по рядках олівцем, він підрахував, і, на його не те що подив, а, ліпше сказати, задоволення, потрібне слово повторялося саме дванадцять разів, певне, творець згори у своїй літературній роботі дотримувався того самого правила, що й Єрмолкін. Стаття закликала народ у важкий для нього час з особливою увагою і навіть душевним хвилюванням, і навіть ще з якимись глибшими переживаннями прислухатися до вказівок вождя і сприймати їх як керівництво на всі випадки життя. «Вказівки товариша Сталіна, – мовилося в статті, – для всіх радянських людей стали мірилом мудрості і глибокого осягнення об’єктивних законів розвитку суспільства». Ця фраза чимось затримала увагу Єрмолкіна; він ще раз ковзнув по ній неуважним поглядом, став читати далі, але відчув, що нічого не тямить.

      – Стомився, – вголос подумав Єрмолкін і провів рукою по обличчю. – Так, стомився.

      Повільними рухами він стягнув з себе вичовгані нарукавники, поклав їх до шухляди стола і, перш ніж вийти з редакції, зазирнув до відповідального секретаря Лівшиця.

      – Ось що… е… Вільгельме Леопольдовичу, – сказав він, злегка позіхаючи. – Я передовицю прочитав, а решту вже, будь ласка, ви. Тільки уважніше, гаразд? А я додому піду.

      – Додому? – здивувався Лівшиць.

      – А що, рано? – запитав Борис Євгенович.

      – Та ні, не рано, а… – Лівшиць спочатку й сам не збагнув, чому він здивувався, але згодом подумав і зрозумів, що ніколи не бачив, як Єрмолкін іде додому. – Гаразд, – сказав він. – Ідіть, Борисе Євгеновичу, і не турбуйтеся, все буде добре.

      – Ну, глядіть, – попередив Єрмолкін, – я залишаю вас замість себе і сподіваюся, що все буде як слід. Я гадаю, що ваша… е… слабкість зараз не…

      – Що ви! Що ви! – перебив Лівшиць. – Ви ж знаєте, я кинув остаточно. Уже цілий місяць і краплі не вживав.

      – Ну, ну, я вам вірю, – з цими словами Борис Євгенович залишив свій кабінет. Звістка про те, що він іде додому, блискавично облетіла редакцію. Сам Борис Євгенович цього не помітив, але, коли він ішов коридором, усі двері редакції одчинилися і співробітники проводжали його довгими ошелешеними