Название | Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Претендент на престол |
---|---|
Автор произведения | Владимир Войнович |
Жанр | Юмор: прочее |
Серия | Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна |
Издательство | Юмор: прочее |
Год выпуска | 1979 |
isbn | 978-5-699-70519-1,978-966-14-8474-9 |
– Та ні за що ж, – сказала Нюра.
– Ні за що? – сердито перепитав Євпраксеїн. – Ну, що ж, Бєляшова, ви, я бачу, не просто помиляєтесь. Ви затята у своїх помилках. Я бачу, для вас час, проведений з цим Чонкіним, не минув дарма. Я бачу, він добре встиг вас обробити.
Думаючи, що прокурор має на увазі її вагітність, Нюра кивнула і погодилася крізь сльози:
– Встиг.
10
Звичайно, зараз у Долгові вже мало хто пам’ятає прокурора Павла Трохимовича Євпраксеїна, хоча за тих часів важко було уявити, що його взагалі колись зможуть забути. Тоді слава його була міцною, гриміла на весь район, а інколи навіть виходила за межі. Всі знали й казали, чи, швидше, шепотіли, що прокурор Євпраксеїн – це звір. Що до нього потрапиш – живим не вийдеш. Що спуску нікому не дає, і ні сльозою його не проймеш, ні хабарем не підмажеш. І вигляд у нього був звірячий, і поводився він по-звірячому, і ніхто б тоді не повірив, що насправді був він людиною загалом доброю, але надто вже заляканою. І від того, що був заляканим, він до смерті боявся, що його доброту хтось розгадає, роздивиться і розкусить. І, щоб цього не трапилося, Павло Трохимович день у день приховував свою справжню сутність, і приховував настільки вміло, що деякі слабодухі люди від одного лише прокурорського погляду мало не втрачали свідомість.
Звичайно, серед прокурорів зустрічалися різні люди. Розповсюджений між ними був тип і справді жорстокої істоти, якій однаково, людина чи муха. Але такий жорстокий, знаючи свою жорстокість і тому не ризикуючи бути викритим, міг якусь жертву і проґавити через забудькуватість, після пиятики або з корисливих міркувань.
А от Євпраксеїн, відчуваючи в собі схильність до чогось доброго, дуже боявся, що і пронюхають, і довідаються, і тому не пропускав нічого й нікого.
Та була в нього одна слабкість, поширена навіть серед прокурорів, – він любив випити. І коли випивав, розкривався.
Того дня, після розмови з Нюрою, він зайшов у чайну, з кимось там зустрівся, з кимось там випив і повертався додому пізно увечері. Пальто на ньому було розхристане, шарф стирчав з рукава, а шапку він забув у чайній.
Прокурор ішов непевним кроком, хилитався із боку в бік, зашпортувався, зупинявся і розмахував руками.
– Дурепа! – казав він уявній співбесідниці. – Подумаєш – я вагітна. Я, може, також вагітний. А коли вагітна, так що ж, на руках тебе носити? Вагі-і-ітна! Теж мені дивина, ха-ха, вагітна. Так тебе ж ніхто не саджає. З тобою по-хорошому. До тебе гуманізм проявляють. Відречися від нього – і все, і ніхто тебе не зачепить. Так ні ж бо. Дядечку, він хороший. А що в ньому хорошого? Та мені, коли б дозволили, я, може, ще кращим був би. Але не можу, тому що я хто? Я прокурор. Так, прокурор, – він змахнув рукою, і перед очима в нього майнула пістрява стрічка. – «Змія!» – здогадався Павло Трохимович. – Змія! – закричав він не своїм голосом і з усієї сили кинувся бігти. Спіткнувся, упав, вдарився головою об дорогу. На щастя, о тій порі